МІЖНАРОДНИЙ ФОНД
УКР ENG
 
news
/Forum/0_Forum.php

 

Швейцарська Конфедерація

 


 

 

 

 Дайджест  / Центр суддівських студій 

 

Право на військовий суд

 

У продовження «теми Назарова» поговоримо про наслідки цієї справи для українського судочинства

Примітка редакції. Ми свідомо вирішили поставити сьогодні два матеріали, присвячені «справі Назарова». Якщо Серж Марко в попередній статті розмірковує над суттю справи, то Роман Кулик тут зважує її наслідки для армії та країни.

Перш ніж почнете читати, давайте окреслимо важливий момент: я не захищаю генерал-майора Віктора Назарова і не писав цей текст, щоб змінити чиїсь судження про нього. Не відчуваю до нього особливих сентиментів, особливо після звинувачень Назарова у бік екіпажу Іл-76, що нібито вони самі винні в катастрофі. Але тут мова про тривожні тенденції та проблеми армії, що актуалізувались (а для більшості узагалі вперше стали видимі) після оголошення вироку Назарову на хвилі резонансу й інтересу суспільства. Так, поговоримо про потребу у відновленні військових судів, що назріла давно. Ви уявили «трійку», із глибин пам’яті винирнуло страшне слово «трибунал»? Ні, все геть не так драматично.

Але все по порядку. Перший прецедент за три роки війни з Росією — генерал-майора ЗСУ Віктора Назарова визнали винним у смерті 49 військовослужбовців, що загинули на борту Іл-76, збитого бойовиками 14 червня 2014 року. Можливо, Назаров сяде на 7 років за «недбале ставлення до військової служби». Так чи інакше, але ця справа задасть тон судовій практиці в подібних процесах над військовими, тому вирок Павлоградського суду збурив полярні за тональністю дискусії. Величезний пласт морально-етичних дилем.

Для ясності контексту — коротко про збиття Іл-76. Літак під командуванням підполковника Олександра Білого заходив на посадку в Луганський аеропорт, що перебував у повному оточенні. Пострілами з ПЗРК терористи знищили один із чотирьох двигунів Іл-76, одразу після чого обстріляли літак із зенітних установок, які добили крило. Повітряне судно перевернулося «на спину» і впало за 6,6 км від аеропорту. Загинули 40 десантників 25-ї ОПДБр та 9 членів екіпажу. Літак підполковника Білого сідав другим, після комбрига 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації, полковника Дмитра Мимрікова. За словами полковника Мимрікова, до катастрофи бригада успішно здійснила приблизно 27 рейсів в ЛА, завдяки чому десантники 25-ї та 80-ї бригад безперебійно отримували необхідні припаси й відбувалась ротація особового складу. Фактично можливості деблокувати чи забезпечити припасами та поповненням угруповання десантників в аеропорту влітку 2014-го не існувало. 14 червня десантники не контролювали околиці аеропорту, а перед посадкою конвою не зачистили периметр — бо не отримали від командування такого наказу і банально не мали б резервів для такої операції.

Уже в ході судового процесу військова прокуратура встановила, що співробітники ГУР МО і підрозділу контррозвідки СБУ вдень 13 червня передали в штаб АТЦ та вищестоящі штаби інформацію про наявність ПЗРК у бойовиків біля аеропорту. І маючи цю інформацію, Віктор Назаров, що обіймав посаду начальника штабу, першого заступника керівника АТО в Донецькій і Луганській областях, віддав наказ вилітати конвою із трьох Іл-76. Насправді наказ про застосування авіації в зоні АТО віддавав начальник Генерального штабу, тоді ще генерал-лейтенант Михайло Куцин. Наказ спустили по вертикалі вниз і зрештою «крайнім» у цьому ланцюжку виявився Назаров, якого і притягли до відповідальності за службову недбалість.

А тепер питання: чи все ви зрозуміли із цього короткого переліку фактів? Сумніваюсь. Так само сумніваюсь, що і судді на чолі з головуючою суддею Наталією Самоткан змогли достеменно й чітко розібратись у доказовій базі прокуратури, висновках військово-тактичної експертизи, свідченнях учасників процесу і т.д. Ні, судді не ідіоти, а я зараз не страждаю тяжкою формою армійського снобізму. Просто цивільні суди не володіють достатнім рівнем компетенції та психологічної підготовки, щоб розглядати подібні категорії справ. Тут ми підійшли до головного: армії потрібен військовий суд.

28 березня президент оголосив про намір відновити спеціалізовані військові суди. Для цього не треба вносити зміни в Конституцію — достатньо поправити закон «Про судоустрій і статус суддів». Нагадаю, до 1993 року в Україні існували військові трибунали. Їх перейменували у військові суди при гарнізонах, а судова реформа Портнова у 2010-му ліквідувала військові суди взагалі. У цей же період армія продовжувала бадьоро занепадати під командуванням випадкових міністрів типу Іващенка і Єжеля, тож військові суди нікого не турбували. І, зважаючи на ситуацію, реальної потреби в них, дійсно, не було.

Проте ситуація кардинально змінилася з початком російсько-української війни, що в юридичній площині фігурує у вигляді всім обридлого терміна «Антитерористична операція». Проблема виникла не після виголошення вироку Назарову, а набула особливої актуальності ще 2014-го і не втрачає її й досі.

Опустимо той гігантський нюанс, що, намагаючись залишитися в парадигмі виключно «АТО», парламент вніс зміни у низку законів — і вийшло доволі сумбурно. Нечіткість дефініцій і заплутаність юридичних формулювань дають простір для маси маніпуляцій. А оскільки в українців на генетичному рівні існує тотальна недовіра до будь-якої влади, то достатньо велика кількість військових хвилюються, як би не розділити долю Ратко Младича на трибуналі років через 10 за вбивства терористів чи російських бойовиків на територіях ОРДіЛО. Тому частина армійців сприйняли вирок Назарову як перші тривожні дзвіночки і можливе завершення кар’єри в разі неправильного наказу чи й просто потрапляння в немилість у командування. Адже в хаосі 2014-го легко видати, здавалося б, логічний бойовий наказ, що спричинив жертви, за службову недбалість. Момент демотивації.

Тому військових мають судити військові в силу кількох нюансів. Перший — чисто прагматичний. Будучи замом із виховної роботи в батальйоні, я був задіяний у кількох судових процесах за участю наших бійців. І повну картину протягом засідання бачив лише військовий прокурор і, можливо, я. Суддя, при всій компетентності, завжди просто не міг знати певних нюансів чи деталей справи, що стосувалися суто армійського побуту і ремесла. Це спотворювало картинку в його очах, тому судді переважно орієнтувалися на позицію прокуратури, побоюючись зробити помилку через брак компетенції чи нерозуміння контексту.

Були й інші судді — не фанклуб проросійських бойовиків, але і не прихильники ЗСУ. Ці навіть не намагалися розібратись, а просто штампували рішення й вироки про покарання військових. У зв’язку з тим, що всі справи, як правило, розглядають за місцем учинення правопорушення, рішення завжди ухвалювали ті судді, лояльність яких до України я перевірив би десять разів. Нонсенс, коли бійця судить особа, чиє рідне місто підрозділ даного військовослужбовця відбив учора чи місяць тому. Усі чиновники на відвойованих територіях, у тому числі й судді, мали б пройти фільтрацію, але в нашій ситуації краще, ніж спецслужби, спрацював природний відбір.

Другий нюанс, який частково означив щойно описане — брак компетенції. Цивільні суди просто не можуть якісно оцінити обставини. Справа за участю військових — це специфічний процес, у ході якого потрібні доступ до державної таємниці, оперативні допити командирів і начальників, експертизи спецслужб і т.д. Причому подібні справи мають широкий резонанс, і в інтересах держави — якомога швидше винести об’єктивне рішення. Наразі загальні суди цього не можуть зробити.

Найближча аналогія, що розкриє суть проблеми — стрічка кінорежисера Клінта Іствуда «Саллі» («Диво на Гудзоні»). Нацрада з питань безпеки транспорту США логічно оцінила всі факти посадки літака на Гудзоні й дійшла висновку, що пілоти Салленбергер і Скайльс неправильно оцінили ситуацію й даремно втопили літак. Але вона повністю проігнорувала людський фактор. Основним аргументом ради були комп’ютерні імітації із заданими параметрами, за яких літак устигав долетіти до всіх найближчих злітних смуг. Але Салленбергер звернув увагу на той час, що він із другим пілотом витратили на оцінку ситуації й ухвалення рішення, і попросив закласти в алгоритм людський фактор. При повторному моделюванні посадки літак щоразу розбивався. Виявилося, що рішення пілотів було єдино праивльним.

Так і тут, цивільні суди не можуть урахувати всі особливості військових злочинів і правопорушень, об’єктивно оцінити всі факти справи, контекст і обставини. Значення людського фактору на війні важко переоцінити. Бойові дії зумовлюють серйозні деформації психіки, що впливає на причини ухвалення рішень у Збройних силах України.

Якщо вже брати світову практику, то це вже давно зрозуміли у США. Їхній Uniform Code of Military Justice — фактично окремий кодекс, що регулює всі питання військового права. Існує розгалужена система загальних і апеляційних військових суддів, а, окрім військової поліції, давно працюють представники Judge Advocate General's Corps — офіцери з юридичною освітою, що виконують широке коло функцій.

Існування цих структур — один із механізмів інституційно міцної армії. Розуміння, що в разі проступку чи злочину тебе судитиме військовий суд із компетентних офіцерів, кожен із яких має досвід бойових дій, додасть військовим упевненості.

А це вже питання створення якісного законодавчого механізму для відновлення військових судів. Навряд чи буде користь із тупого копіювання старої системи гарнізонних судів — із тим же персоналом і підходами. Тому я категорично проти повернення всіх старих кадрів гарнізонних судів. Лише конкурс і хардкор. Головне — не допустити створення ручних судів, що генеруватимуть рішення відповідно до побажання генералітету чи головнокомандувача. Авторитетність суддів та їхня об’єктивність не має піддаватися сумніву. Є шанс почати реальну судову реформу з військових суддів — з нуля і через відкритий конкурс сформувати кілька зразкових судів, що може вдихнути життя в реформу судочинства, що загальмувала в Україні.

Тож чи вплине справа Назарова на поведінку офіцерства? Однозначно так. Що цікаво, поміж моїх знайомих військових реакція на вирок зіставлялася з рівнем відповідальності на посаді: офіцерська ланка — стримано або ж негативно, солдати/сержанти — переважно нейтрально чи радісно. І вирок Назарову навряд насторожить молодих офіцерів, а ось старше покоління однозначно візьме на замітку. З одного боку, вирок Назарову дає генералітету зрозуміти, що відповідальність за злочини чи халатне ставлення до своїх обов’язків таки може настати, а з іншого — це черговий крок до цементування радянської парадигми «паперової армії» та зведення в абсолют традиції перестраховуватися сотнями папірців під час виконання будь-яких рухів. Що зрештою зробить військову машину ще більш неповороткою і безініціативною.

Але суть «справи Назарова» насправді в іншому — після трьох років безперервної війни ми стали забувати, хто насправді винен у загибелі 49 пасажирів збитого Іл-76 та решти бійців у ході бойових дій. Це російські бойовики, російська зброя і російський президент. А вже потім — всі інші.

Роман Кулик

Ця рубрика є авторським блогом. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.

Джерело: petrimazepa.com
30.03.2017

Читайте також: Чи будуть потрібні військовому суду військові адвокати?

 

Сьогодні
26 червня 2017

Анонс подій:

21-22 червня
м. Львів, майстер-клас для суддів "Незалежність судової влади і судова етика"


Опитування (архів)


підписатися на        розсилку новин з сайту
підтвердити підписку
нагадати пароль
відписатися



Наші публікації:

Звіт у рамках моніторингу стану незалежності суддів за результатами опитування суддів-делегатів XII позачергового зїзду суддів України 19-20 червня 2014 року.

Архів публікацій>>


Вийшов новий номер Віснику Центру суддівських студій присвячений монiторингу доступностi, ефективностi та неупередженостi правосуддя в Українi



Архів заходів Центру>>

 
© 2001-2016. Центр суддівських студій. При копіюванні матеріалів та/або розміщенні їх у будь-якому інформаційному виданні -
посилання на Центр суддівських студій обов'язкове. E-mail: info@judges.org.ua, judges@i.com.ua

Підтримка сайту: Швейцарська Конфедерація