МІЖНАРОДНИЙ ФОНД
УКР ENG
 
news
/Forum/0_Forum.php

 

Швейцарська Конфедерація

 


 

 

 

 Дайджест  / Центр суддівських студій 

 

ВСУ висловився щодо застосування позовної давності, — документ

 

Суду необхідно з’ясувати: чи могла особа встановити відсутність спільного майна з огляду на презумпцію можливості та обов’язку знати про стан своїх майнових прав

Факту, який доводить, що позивач не знав про порушення свого цивільного права, недостатньо. Він повинен також довести, що й не міг дізнатися про це. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №6-17цс17, текст якої друкує «Закон і Бізнес».


Верховний Суд України

Іменем України

Постанова

22 лютого 2017 року                м.Київ                №6-17цс17

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого — Романюка Я.М.,
суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 6 до Особи 7, Особи 8, Особи 9 про визнання недійсним договору купівлі-продажу й витребування майна з чужого незаконного володіння, за заявою Особи 9 про перегляд рішення Київського районного суду м.Одеси від 15.09.2015, рішення Апеляційного суду Одеської області від 16.11.2015, ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.03.2016,

Встановила:

У січні 2015 року Особа 6 звернулася до суду з указаним позовом, в якому посилалася на те, що перебувала з Особою 7 у зареєстрованому шлюбі з 1990 до 2014 року. Під час шлюбу, 25.04.2005, за спільні кошти ними на підставі договору купівлі-продажу була придбана у власність спірна квартира за Адресою 1, а 4.07.2006 без її згоди Особа 7 продав указану квартиру Особі 8.

30.08.2014 Особа 8 подарувала квартиру Особі 9. Про відчуження квартири позивачка довідалася лише після розірвання шлюбу в 2014 році. Вважає свої майнові права порушеними, а тому просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири за Адресою 1, укладений 4.07.2006 між Особою 7 і Особою 8, витребувати вказану квартиру з незаконного володіння Особи 9.

Рішенням Київського районного суду м.Одеси від 15.09.2015 позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири за Адресою 1, укладений 4.07.2006 між Особою 7 і Особою 8, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Т.Харитонюк та зареєстрований в реєстрі за №1036.

У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 16.11.2015 рішення суду першої інстанції скасовано в частині відмови в задоволенні позову про витребування квартири за Адресою 1 із незаконного володіння Особи 9.

Ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Витребувано вказану квартиру з незаконного володіння Особи 9.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою ВСС від 23.03.2016 рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

У поданій до ВСУ заяві Особа 9 просить скасувати судові рішення у справі та ухвалити нове, яким відмовити в позові, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: стст.60, 65 СК, стст.215, 216, 261, ч.3 стст.368, 369, 388 ЦК.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах ВСУ дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.

На підставі ст.3604 ЦПК ВСУ скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судами встановлено, що Особа 6 перебувала з Особою 7 у зареєстрованому шлюбі з 1990 до 2014 року.

25.04.2005 за договором купівлі-продажу Особа 7 набув у власність квартиру за Адресою 1, а 4.07.2006 Особа 7 продав вказану квартиру Особі 8. 30.08.2014 Особа 8 подарувала квартиру Особі 9.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з висновками якого в незміненій частині погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірна квартира є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, а при укладенні договору купівлі-продажу від 4.07.2006 Особа 7 розпорядився спільним майном подружжя без згоди дружини.

Крім того, оскільки Особа 9 набула у власність спірну квартиру на підставі наступного (після договору купівлі-продажу від 4.07.2006) безвідплатного договору в особи, яка не мала права її відчужувати, то власник/співвласник Особа 6 наділена законними правами на витребування такого майна в порядку ч.3 ст.388 ЦК.

Також суд касаційної інстанції, погоджуючись із рішенням апеляційного суду, дійшов висновку, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, оскільки про укладення спірного договору та про продаж Особою 7 спірної квартири Особі 6 стало відомо лише після розірвання шлюбу, в ході розгляду в суді справи про розподіл майна, тому із зазначеним позовом Особа 6 звернулася до суду в межах позовної давності.

У наданих для порівняння ухвалах ВСС:

— від 5.10.2016 суд виходив із того, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа — контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Суд установив у справі обставини, які свідчать про те що на час укладення договору іпотеки особа в шлюбі не перебував і банку надав копію паспорта без відмітки про шлюб. Разом із цим в анкеті позичальника зазначено, що особа не одружений, а майно належить йому на праві особистої приватної власності. Про це також зазначено й у спірному договорі, а тому відсутні підстави для визнання спірного договору недійсним.

— від 23.11.2016, від 19.10.2016 суд касаційної інстанції виходив із того, що, вирішуючи спори про поділ майна подружжя, суди повинні враховувати, що саме по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Проте розпорядження таким майном після розірвання шлюбу здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою відповідно до положень ЦК, оскільки в таких випадках презумпція згоди одного з подружжя на укладення другим договорів щодо розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, вже не діє. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім’ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість ураховується при поділі. Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів щодо відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна.

У наданих для порівняння постановах ВСУ:

— від 16.11.2016 суд виходив із того, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст.261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся по його захист до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст.60 ЦПК, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

— від 7.12.2016 суд виходив із того, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, а й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст.60 СК та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками:

1) часом набуття майна;

2) коштами, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма ст.60 СК вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам. Отже, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

— від 12.10.2016 суд виходив із того, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа — контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи, за обставинами справи, не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Позивачка, яка не є стороною оспорюваного правочину, надала письмову згоду своєму чоловіку на укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, що є спільною сумісною власністю подружжя, за ціною та на умовах на його розсуд. При цьому в письмовій згоді зазначено, що позивачка підтверджує, що діє вільно, цілеспрямовано, свідомо і добровільно, розумно та на власний розсуд та, крім іншого, не помиляючись щодо обставин, викладених у цьому правочині. Вимоги чинного законодавства щодо змісту і правових наслідків цього правочину та зміст, зокрема, стст.203, 215, 229 ЦК нотаріус їй роз’яснив. Тому правових підстав, передбачених нормами стст.215, 216, 229, 369 ЦК, ст.65 СК, для задоволення позовних вимог про визнання недійсними заяви про згоду на укладення договору купівлі-продажу та самого договору купівлі-продажу немає.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме —стст.60, 65 СК, ст.369 ЦК.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить із такого.

За змістом ч.1 ст.203, ч.1 ст.215 ЦК, підставою недійсності правочину є недодержання в момент учинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1—3, 5 та 6 ст.203 цього кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК та іншим актам цивільного законодавства саме на момент учинення правочину.

За змістом ст.60 СК, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне.

За ст.65 СК, для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

За нормами ч.4 ст.203 ЦК, правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, п.6 ст.3 ЦК до засад цивільного законодавства серед іншого віднесено добросовісність.

Відповідно до ч.2 ст.369 ЦК та ч.2 ст.65 СК при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном уважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним тільки в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа — контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи, за обставинами справи, не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності та що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

У справі, рішення в якій переглядаються, судом установлено, що на час укладення спірного договору купівлі-продажу Особа 6 перебувала з Особою 7 у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу 25.04.2005 за договором купівлі-продажу Особа 7 набув у власність квартиру за Адресою 1, а 4.07.2006 Особа 7 продав указану квартиру Особі 8.

Однак судом не з’ясовано, чи діяли недобросовісно Особа 7 при укладенні договору купівлі-продажу та контрагент за таким договором, чи знала третя особа — Особа 8, чи за обставинами справи, не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і чи при укладенні Особою 7 договору купівлі-продажу щодо розпорядження спільним майном він діяв за згодою другого з подружжя.

Крім того, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме — ст.261 ЦК.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить із такого.

Відповідно до ст.256 ЦК позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю в 3 роки (ст.257 ЦК).

При цьому відповідно до ч.1 ст.261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з тим згідно із чч.3, 4 ст.267 ЦК позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони в спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною в спорі, є підставою для відмови в позові.

Пунктом 1 ст.6 конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення й застосування конвенції (п.1 ст.32), наголошує, що позовна давність — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (п.51 рішення від 22.10.96 за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п.570 рішення від 20.09.2011 за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст.261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся по його захист до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст.60 ЦПК, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, дійшов висновку: оскільки про укладення спірного договору та про продаж Особою 7 спірної квартири Особі 6 стало відомо лише після розірвання шлюбу, в ході розгляду в суді справи про розподіл майна, то із зазначеним позовом Особа 6 звернулася до суду в межах позовної давності.

Однак, беручи до уваги зазначені пояснення Особи 6 та застосовуючи положення ч.1 ст.261 ЦК, суди не врахували, що спірний договір купівлі-продажу квартири було укладено 4.07.2006, а із зазначеним позовом до суду Особа 6 звернулася тільки в січні 2015 року, тобто зі спливом 8 років. Суди також не врахували, що доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся по його захист до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст.60 ЦПК, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Ураховуючи вищезазначене, судам необхідно дати оцінку доводам сторін і встановити: чи мала Особа 6 об’єктивну можливість дізнатися про продаж квартири в період шлюбу; чи можливо було їй встановити відсутність спільного майна з огляду на презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав у разі недоведення протилежного. Крім того, необхідно встановити, чи діяли недобросовісно Особа 7, укладаючи договір купівлі-продажу квартири, та третя особа — контрагент за таким договором, зокрема, що третя особа знала чи, за обставинами справи, не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності та що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Таким чином, оскільки суди не встановили тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись пп.1, 4 ст.355, п.1 ч.1 ст.3603, чч.1, 2 ст.3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВСУ

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву Особи 9 задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м.Одеси від 15.09.2015, рішення Апеляційного суду Одеської області від 16.11.2015 та ухвалу ВСС від 23.03.2016 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.

Джерело: zib.com.ua
04.05.2017

Сьогодні
15 грудня 2017

Анонс подій:

 



Архів заходів Центру>>


Опитування (архів)


підписатися на        розсилку новин з сайту
підтвердити підписку
нагадати пароль
відписатися



Наші публікації:

Архів публікацій>>


Вийшов новий номер Віснику Центру суддівських студій присвячений монiторингу доступностi, ефективностi та неупередженостi правосуддя в Українi


 
© 2001-2016. Центр суддівських студій. При копіюванні матеріалів та/або розміщенні їх у будь-якому інформаційному виданні -
посилання на Центр суддівських студій обов'язкове. E-mail: info@judges.org.ua, judges@i.com.ua

Підтримка сайту: Швейцарська Конфедерація