МІЖНАРОДНИЙ ФОНД
УКР ENG
 
news
/Forum/0_Forum.php

 

Швейцарська Конфедерація

 


 

 

 

 Дайджест  / Центр суддівських студій 

 

Жорстоке поводження з обвинувачуваним є підставою для нового розгляду справи, — ВСУ

 

Зізнання в скоєнні злочину в поєднанні з медичними доказами існування нез’ясованих тілесних ушкоджень створює враження, що заявник міг давати свідчення недобровільно

Допустимість як доказів показань, отриманих у результаті катування, призводить до несправедливості кримінального провадження в цілому. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №5-455кс15, текст якої друкує «Закон і Бізнес».


Верховний Суд України

Іменем України

Постанова

6 лютого 2017 року                м.Київ                №5-455кс15

Верховний Суд України у складі:

головуючого — судді-доповідача Пошви Б.М., 
суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф.,

розглянувши на спільному засіданні всіх судових палат справу за заявою засудженого Особи 5 про перегляд судових рішень щодо нього з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом,

УСТАНОВИВ:

Вироком колегії суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Одеської області від 1.08.2005 засуджено:

Особу 5, Інформація 1, раніше судимого 20.02.2003, за ч.1 ст.296 Кримінального кодексу до покарання у виді обмеження волі на строк 3 роки, звільненого на підставі стст.75, 76 КК від відбування покарання з випробуванням, з іспитовим строком на 1 рік 6 місяців, за ч.4 ст.187 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 14 років з конфіскацією всього майна, за пп.1, 6, 12 ч.2 ст.115 КК до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, остаточно на підставі стст.70, 71 КК — до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна;

Особу 6, Інформація 2, раніше не судимого, за ч.4 ст.187 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 13 років з конфіскацією всього майна, за пп.1, 6, 12 ч.2 ст.115 КК до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, остаточно на підставі ст.70 КК — до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна.

Особу 5 та Особу 6 визнано винними та засуджено за злочини, вчинені за вказаних нижче обставин.

У ніч із 12.06 на 13.06.2003 Особа 5 та Особа 6, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, за попередньою змовою між собою з метою заволодіння чужим майном прийшли до будинку за Адресою 1, де проникли до приміщення літньої кухні й напали на Особу 7, Інформація 3. Застосовуючи до неї насильство, небезпечне для життя та здоров’я потерпілої, стали вимагати віддати їм гроші. При цьому Особа 5 та Особа 6, діючи спільно з метою умисного вбивства, завдали Особі 7 численні удари сокирою та ножем, а також руками та ногами в різні частини тіла, спричинивши потерпілій тілесні ушкодження, небезпечні для її життя та здоров’я. На крики Особи 7 до приміщення літньої кухні прибіг її син — Особа 8.

Особа 5 та Особа 6, діючи спільно, напали на потерпілого та завдали йому численні удари сокирою і ножем, а також руками та ногами в різні частини тіла, спричинивши тілесні ушкодження, небезпечні для його життя та здоров’я.

Після цього з метою доведення умислу на вбивство до кінця Особа 5 завдав численні удари сокирою по голові обом потерпілим, від отриманих відкритих черепно-мозкових травм їх смерть настала на місці.

Після вбивства Особи 7 і Особи 8 Особа 5 та Особа 6 проникли в будинок і, продовжуючи свій злочинний умисел на заволодіння грошима, напали на Особу 9. Застосовуючи до неї насильство, небезпечне для її життя та здоров’я, стали завдавати їй удари руками та ногами по голові й вимагати передати їм гроші. Унаслідок застосування насильства потерпіла видала Особі 5 та Особі 6 гроші в сумі приблизно $1500, що, за курсом Національного банку на момент вчинення злочину, становило 7999,5 грн., після чого намагалася втекти від нападників і вибігла з будинку. Однак Особа 5 наздогнав потерпілу Особу 9 у дворі та з метою вбивства завдав їй численні удари сокирою по голові, унаслідок відкритої черепно-мозкової травми настала смерть потерпілої.

Позбавивши життя Особи 7, Особи 8 і Особи 9, Особа 5 та Особа 6 із грошима, якими заволоділи під час розбійного нападу в сумі приблизно $1500, зникли з місця злочину.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах ВСУ від 11.04.2006 касаційні скарги засуджених Особи 5 та Особи 6, адвокатів Г.Гука й П.Сушка залишено без задоволення, а вирок судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Одеської області від 1.08.2005 щодо Особи 5 та Особи 6 — без зміни.

25.02.2016 Європейський суд з прав людини одноголосно постановив рішення у справі «Зякун проти України», яке набуло статусу остаточного 25.05.2016, про порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, а саме — ст.3 конвенції, яке полягає в тому, що заявник зазнав тілесних ушкоджень унаслідок жорстокого поводження, яке необхідно кваліфікувати як нелюдське та таке, що принижує гідність.

Суд визнав безсумнівним той факт, що заявник отримав низку тілесних ушкоджень, включаючи синці на плечах, стегнах, голові та обличчі. Ці зафіксовані тілесні ушкодження були достатньо серйозними. Заявник поскаржився слідчому, в провадженні якого перебувала його справа, на жорстоке поводження з ним. Однак розслідування скарги заявника було проведено тим самим слідчим, у провадженні якого перебувала його кримінальна справа. Фактично саме слідчий помістив заявника під варту та взяв у нього показання, які, як стверджував заявник, було отримано в нього в результаті жорстокого поводження.

Крім того, видається, що слідчий обмежив своє розслідування скарги заявника лише надсиланням запитів до ізолятора тимчасового тримання та слідчого ізолятора. Навіть незважаючи на те, що відомості, надані ІТТ, свідчили про те, що заявник на час прибуття до ІТТ мав досить значні ушкодження, у них також містилися відомості про те, що не всі з цих ушкоджень було зафіксовано. Слідчий, як видається, не доклав жодних зусиль для встановлення походження цих ушкоджень. Суд дійшов висновку, що національні органи влади не виконали свого обов’язку провести ефективне розслідування скарги заявника на жорстоке поводження.

Крім того, Суд зауважив, що в матеріалах справи ніщо не свідчить, що до контакту з міліцією заявник мав які-небудь тілесні ушкодження. Суд також зазначив, що відразу після затримання Особи 5 не було проведено жодного медичного огляду. За таких обставин Суд вважав установленим факт, що заявник зазнав тілесних ушкоджень, перебуваючи під контролем органів влади. Наведене призвело до порушення п.1 ст.6 конвенції у зв’язку з тим, що зізнавальні показання заявника, отримані в результаті жорстокого поводження, не було вилучено з доказової бази в його справі.

Зокрема, Судом було визнано, що Особа 5 надав зізнавальні показання під час тримання його під вартою, офіційно датовані 30.06 та 2.07.2003. Під час розгляду справи по суті суд посилався на ці зізнавальні показання, а також на низку інших доказів, що доводили вину заявника. З огляду на зазначені вище висновки щодо жорстокого поводження із заявником Суд вважає, що той факт, що національні суди в цій справі не вилучили з доказової бази зізнавальні показання заявника від 30.06 та 2.07.2003, зробив провадження в цілому несправедливим.

У заяві засуджений Особа 5 порушує питання про перегляд постановлених щодо нього та Особи 6 судових рішень на підставі п.4 ч.1 ст.445 Кримінального процесуального кодексу 2012 року у зв’язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. На обґрунтування підстав для перегляду судових рішень ВСУ засуджений в заяві посилається на рішення Суду у справі «Зякун проти України» від 25.02.2016 (заява №34006/06).

За змістом заяви, засуджений Особа 5, вказуючи на порушення конвенції, встановлені в наведеному рішенні, вимагає постановлені національними судами судові рішення щодо нього та Особи 6 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення захисників: Особи 3, який просив заяву засудженого Особи 5 задовольнити, судові рішення щодо обох засуджених скасувати, справу направити на новий судовий розгляд до компетентного суду першої інстанції, а також визначитися з обранням запобіжного заходу, не пов’язаного з обмеженням волі цієї особи; Особи 4, який також підтримав заяву засудженого Особи 5, просив її задовольнити, судові рішення у справі скасувати щодо обох засуджених, а справу направити на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції, а також заявив клопотання, в якому просив визначити запобіжний захід, оскільки після скасування судових рішень особа не має перебувати в місцях позбавлення волі, так як втратила свій попередній статус як засудженого; думку прокурора М.Курапова, який також вважав, що заява засудженого Особи 5 підлягає задоволенню, судові рішення — скасуванню щодо двох засуджених, а справа — направленню на новий судовий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Крім того, прокурор просив з урахуванням змін, унесених до Конституції, та практики Суду визначитися із запобіжним заходом, дослідивши матеріали справи та матеріали, додані до заяви, обговоривши доводи заяви, рішення Суду у справі «Зякун проти України», ВСУ дійшов таких висновків.

Україна взяла на себе зобов’язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розд.І (ст.1) конвенції.

Установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом відповідно до п.4 ч.1 ст.445 КПК 2012 року є підставою для перегляду ВСУ судових рішень, що набрали законної сили.

25.02.2016 Суд одноголосно постановив рішення у справі «Зякун проти України», яке набуло статусу остаточного 25.05.2016.

Цим рішенням констатовано порушення ст.3 конвенції, зокрема, що «безсумнівним є той факт, що заявник отримав низку тілесних ушкоджень, включаючи синці на плечах, стегнах, голові та обличчі. Ці зафіксовані тілесні ушкодження були достатньо серйозними, щоб підпадати під дію ст.3 конвенції» (п.43).

За висновком Суду, незаперечним є те, що до 8.07.2003 (часу виявлення тілесних ушкоджень) заявник тримався під вартою в органах влади безперервно впродовж значного проміжку часу. Протокол його затримання було складено 30.06.2003. Проте органи влади не пояснили, чому заявник, який заперечував будь-яку причетність до злочину 28.06.2003 в м.Суми (див. п.8), добровільно поїхав до смт Іванівка, розташованого на відстані більш ніж 700 км, лише для того, щоб через два дні бути тут затриманим (див. для порівняння рішення у справі «Джулай проти України» (Dzhulay v. Ukraine), заява №24439/06, п.58, від 3.04.2014). За відсутності будь-якої альтернативної послідовної версії подій Суд вважає встановленим, що «заявник фактично тримався під вартою в міліції принаймні з 28 до 30.06.2003, коли було складено протокол його затримання та він зізнався у вчиненні злочину» (п.48).

Суд також зауважив, що «у матеріалах справи ніщо не свідчить, що до контакту з міліцією заявник мав які-небудь тілесні ушкодження і що відразу після його затримання не було проведено жодного медичного огляду. За таких обставин Суд вважає встановленим факт, що заявник зазнав тілесних ушкоджень, перебуваючи під контролем органів влади, які не виконали свого обов’язку провести ефективне розслідування скарги заявника на жорстоке поводження» (пп.47—50).

На переконання Суду, «зізнання заявника у вчиненні злочину під час документально незафіксованого тримання під вартою щонайменше дві доби у поєднанні з медичними доказами існування нез’ясованих тілесних ушкоджень, яке створює враження, що заявник міг надавати зізнавальні свідчення недобровільно (див. для порівняння рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява №4494/07, п.63, від 7.11.2013)» (п.52).

Суд нагадав, що допустимість як доказів показань, отриманих у результаті катування або інших видів жорстокого поводження на порушення ст.3 конвенції, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому. Цей висновок застосовується незалежно від доказової цінності відповідних тверджень і від того, чи було їх використання вирішальним для засудження підсудного (див. рішення у справі «Гефген проти Німеччини» (GOfgen v. Germany) [ВП], заява №22978/05, п.166, ECHR 2010 з подальшими посиланнями) (п.62).

При цьому Суд зазначив, що зізнавальні показання заявника під час тримання його під вартою офіційно датовані 30.06 та 2.07.2003. Під час розгляду справи по суті суд посилався на ці зізнавальні показання, а також і на низку інших доказів, що доводили вину заявника.

З огляду на зазначені вище висновки щодо жорстокого поводження із заявником і посилання суду першої інстанції на зізнавальні показання заявника від 30.06 та 2.07.2003 провадження слід вважати в цілому несправедливим та таким, що призвело до порушення п.1 ст.6 конвенції (п. 63).

Висновки, викладені в рішенні Суду, збігаються з відповідними нормами законодавства України.

Статтею 22 Кримінально-процесуального кодексу 1960 року, чинного на час провадження у даній справі, передбачено, що органам дізнання та досудового розслідування заборонено домагатися показань обвинуваченого шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів.

Згідно зі стст.43 і 431 КПК 1960 року підозрюваний та обвинувачений мали право: давати показання щодо пред’явленого обвинувачення або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати скарги на дії і рішення особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду.

Зазначені норми процесуального закону зобов’язують органи дізнання та (або) досудового слідства провадити свою діяльність із дотриманням прав підозрюваного чи обвинуваченого.

Як установлено рішенням Суду у справі «Зякун проти України», заявник зазнав тілесних ушкоджень, перебуваючи під контролем органів влади, унаслідок жорстокого поводження, яке слід кваліфікувати як нелюдське та таке, що принижує гідність, грубо порушує права останнього, передбачені Конституцією та КПК 1960 року, чинними на час розслідування справи.

Наведені висновки Суду дають підстави вважати вирок суду першої інстанції щодо Особи 5 незаконним і необґрунтованим, постановленим з істотним порушенням кримінально-процесуального закону, в тому числі на його зізнавальних показаннях. Судом касаційної інстанцій зазначені порушення не усунуто.

Відповідно до ст.2 закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 №3477-IV і ч.1 ст.46 конвенції рішення Суду є обов’язковими для виконання Україною.

Згідно зі ст.1 цього закону виконання рішення Суду передбачає:

а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру;

б) вжиття заходів загального характеру. Додатковими заходами індивідуального характеру відповідно до ст.10 закону є відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення конвенції і який здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.

Комітет міністрів Ради Європи у рекомендації від 19.01.2000 №R(2000)2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» зазначив, що повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, — наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить конвенції по суті або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.

З огляду на викладене заява засудженого Особи 5 підлягає задоволенню.

Встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом (п.4 ч.1 ст.445 КПК) є однією з підстав перегляду ВСУ судових рішень у провадженнях про кримінальні правопорушення, за наслідками якого цей суд може прийняти й рішення про відновлення судового розгляду. Таке рішення ВСУ має прийняти на підставах і в порядку, передбачених КПК, з дотриманням засад кримінального провадження, зокрема таких, як верховенство права та законність.

За ч.5 ст.453 КПК, ВСУ переглядає судові рішення у межах поданої заяви. Якщо задоволення заяви дає підстави для прийняття рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли заяви, ВСУ зобов’язаний прийняти таке рішення.

Згідно з п.4 ч.1 ст.217 цього ж кодексу матеріали досудового розслідування не можуть бути виділені в окреме провадження, якщо це може негативно вплинути на повноту досудового розслідування та судового розгляду.

Відповідно до ч.1 ст.412 КПК істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Особі 5 поставлено за вину вчинення ряду злочинів, які він скоїв за попередньою змовою в групі з Особою 6. Згідно з обвинуваченням Особа 5 та названий співучасник діяли як співвиконавці з єдиним умислом, узгоджено і без виокремлення ролі кожного з них, з усвідомленням про можливість досягнення злочинного результату шляхом спільних дій.

Суд констатував порушення ст.3 і п.1 ст.6 конвенції.

ВСУ погодився з висновками Суду про те, що розгляд справи про обвинувачення Особи 5 був несправедливий, і поновив судовий розгляд. Водночас вважає, що новий розгляд об’єднаного обвинувачення у злочинах, скоєння яких у співвиконавстві інкримінується Особі 5 і Особі 6, має проводитися стосовно них обох. Відновлення судового розгляду тільки щодо Особи 5 не узгоджуватиметься з положеннями ч.5 ст.253 КПК й створюватиме реальні передумови для можливого визнання нового судового розгляду таким, що відбувався з істотними порушеннями вимог кримінального процесу, які завадили ухвалити законне і обґрунтоване рішення. Це також унеможливить визнання нового судового розгляду справедливим у разі, якщо стосовно Особи 6 залишиться в силі вирок про його винуватість у злочинах, що ґрунтується на доказах, які щодо Особи 5 будуть наново досліджуватися й оцінюватися на предмет їх достовірності, допустимості та достатності.

Що стосується запобіжного заходу, то ВСУ виходить з такого.

Кримінальна справа щодо Особи 5 та Особи 6 надійшла до суду від прокурора з обвинувальним висновком, тому відповідно до п.11 розд.XI «Перехідні положення» КПК 2012 року ця справа має розглядатися в порядку, який діяв до набрання чинності цим кодексом.

Скасування вироку суду першої інстанції та ухвали касаційної інстанції щодо засуджених не тягне за собою скасування постанови судді про попередній розгляд справи від 9.12.2004, згідно з якою Особі 5 та Особі 6 залишено обраний їм запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Виходячи з того, що суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права підозрюваних, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що метою запобіжного заходу є подальший розгляд справи судом, який повинен підтвердити або спростувати підозру, що була підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, ВСУ не вбачає на стадії перегляду судових рішень щодо засуджених підстав для скасування постанови від 9.12.2004. Обраний їм запобіжний захід у вигляді тримання під вартою має залишатися до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому КПК 2012 року.

Судове провадження в суді першої інстанції належить здійснювати згідно з вимогами чинного законодавства.

Керуючись п.6 «Прикінцевих та перехідних положень» закону «Про судоустрій і статус суддів» від 2.06.2016 №1402-VIII, стст.453—455 КПК 2012 року, ВСУ

ПОСТАНОВИВ:

Заяву засудженого Особи 5 задовольнити.

Вирок Апеляційного суду Одеської області від 1.08.2005, ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах ВСУ від 11.04.2006 щодо Особи 5 та в порядку ч.5 ст.453 КПК 2012 року щодо Особи 6 скасувати та направити справу на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції.

Обраний Особі 5 та Особі 6 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому КПК 2012 року.

Постанова ВСУ є остаточною й може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п.4 ч.1 ст.445 КПК 2012 року.

Джерело: zib.com.ua
11.05.2017

Сьогодні
20 вересня 2017

Анонс подій:

21-22.09
м. Львів. Майстер-клас: "Незалежність судової влади і судова етика"

 


Опитування (архів)


підписатися на        розсилку новин з сайту
підтвердити підписку
нагадати пароль
відписатися



Наші публікації:

Звіт у рамках моніторингу стану незалежності суддів за результатами опитування суддів-делегатів XII позачергового зїзду суддів України 19-20 червня 2014 року.

Архів публікацій>>


Вийшов новий номер Віснику Центру суддівських студій присвячений монiторингу доступностi, ефективностi та неупередженостi правосуддя в Українi



Архів заходів Центру>>

 
© 2001-2016. Центр суддівських студій. При копіюванні матеріалів та/або розміщенні їх у будь-якому інформаційному виданні -
посилання на Центр суддівських студій обов'язкове. E-mail: info@judges.org.ua, judges@i.com.ua

Підтримка сайту: Швейцарська Конфедерація