МІЖНАРОДНИЙ ФОНД
УКР ENG
 
news
/Forum/0_Forum.php

 

Швейцарська Конфедерація

 


 

 

 

 Дайджест  / Центр суддівських студій 

 

Глухий кут імені Верховного суду

 

Верховний суд, який почав працювати 15 грудня 2017 року, нічим особливо (крім назви) не відрізняється ані за духом, ані за якістю від попередніх вищих судових органів

Останнім часом стало модним перейменовувати вулиці наших міст. Зазвичай це робиться як елемент політичної боротьби з «проклятим минулим» і несе в собі розкол і конфронтацію. Не маючи позитивного порядку денного, не маючи хліба для народу, нинішній режим намагається годувати його видовищами реформ та іншими казками. Я ж пропоную перейменування, яке анітрохи не розколе суспільство, а, скоріше, навпаки — допоможе його об'єднати. Йдеться про вулицю Пилипа Орлика, на якій розташована вища судова інстанція. Пропоную перейменувати її на Глухий кут імені Верховного суду. Вважаю, що це найменування — як таке, що більше відповідає правді життя, — буде підтримано переважною більшістю українських громадян.

Так вже вийшло, що починаючи з першого дня роботи нового Верховного суду всі апологети режиму Порошенка тільки й роблять, що захоплено шукають під мікроскопом докази феноменального успіху судової реформи. «Ну як вам, як?» — з придихом запитують вони. Та ніяк, якщо чесно. А ви самі, що, не бачите? Успіх — це така штука, яку не сховаєш, не приховаєш! А тут навіть мікроскоп не допомагає...

З іншого боку, глава представництва Євросоюзу в Україні Хюг Мінгареллі вважає, що «тільки ідіоти або обмежені люди не помічають реформ в Україні». На жаль, змушений заперечити: тільки ідіоти якраз і бачать ці так звані реформи й навіть примудряються ними пишатися.

Не так давано на телеканалі «Еспресо TV» у програмі Віталія Портнікова «Політклуб» сталася кумедна сцена. Народний депутат Сергій Пашинський, з почуттям глибокого схвалення «реформ», запитав у гостей передачі: «Погодьтеся, що новий Верховний суд — це найкраще, що в нас було за минулі 27 років!». Ведучий і гості благодушно кивали й підтакували. Ідилію загального «одобрямсу» зруйнувала Наталя Соколенко, член Громадської ради доброчесності, яка, як би їй Віталій Портніков не намагався закрити рота й перебити, зуміла кількома реченнями вщент розбити казенний єлей: та вони ж навіть простий спір про сільську хату у спадщину вирішити не змогли! Читайте «Ракурс»! Куди вже їм давати дійсно серйозні справи...

Ваш покірний слуга був несказанно зворушений визнанням його скромних заслуг перед вітчизняним правосуддям. І якщо вже цивільна справа про спадщину №556/1354/15-ц так полюбилася нашим читачам, то ми розберемо її до тонкощів.

Через поки що невідомі нам причини, ту саму, вже майже легендарну постанову №61-1852св17 від 18 січня 2018 року колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі: головуючого — Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів Антоненко Н. О., Коротуна В. М., Крата В. І., Курило В. П. — ви не знайдете жодними засобами пошуку — ані за номером цивільної справи №556/1354/15-ц, ані за номером касаційного провадження №61-1852св17, ані за найменуванням сторін. Немає її, і крапка!

Річ у тім, що в полі службового ідентифікатора (номер справи та категорія) стоїть символ null — «не визначено». Це означає, що постанова ВР від 18 січня 2018 року не підв'язана до інших рішень у цій цивільній справі й не буде ідентифікуватися ані за номером, ані за учасниками справи. Образно кажучи, це рішення навіть тіні не має!

Однак ті, хто засоромився творіння рук своїх і відв'язав цю постанову ВС від усієї цивільної справи №556/1354/15-ц, мають розуміти, що повністю витягти запис із Єдиного державного реєстру судових рішень не вдасться. Тому вона й надалі буде доступна за прямим посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71693599

Але це все квіточки — плоди «реформ» попереду.

Згідно з описовою частиною постанови ВС від 18 січня 2018 року, хронологія розгляду цивільної справи №556/1354/15-ц є такою:

«Заочним рішенням Володимирецького районного суду Рівненської області від 22 жовтня 2015 року позов задоволено частково. Позивачу встановлено додатковий місячний строк для подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 8 грудня 2015 року апеляційну скаргу задоволено, заочне рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 22 жовтня 2015 року скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

13 січня 2016 року відповідач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

2 січня 2018 року справа передана до Верховного суду».

Тепер тримайтеся міцніше за стільці: насправді цей спір уже було розглянуто в порядку касації Вищим спеціалізованим судом у цивільних і кримінальних справах, про що є відповідне рішення від 21 червня 2017 року!

Всупереч твердженням Верховного суду про передачу йому справи 2 січня 2018 року в касаційному порядку, колегія суддів ВССУ у складі: головуючого Кузнєцова В. О., суддів Ізмайлової Т. Л., Кадєтової О. В., Карпенко С. О., Мостової Г. І. — розглянула касаційну скаргу ідентичного змісту і, що характерно, ухвалила дослівно аналогічне рішення (!) тому, яке було ухвалено колегією ВС 18 січня 2018 року.

Проблема полягає в тому, що судді Верховного суду розглядали справу таким чином, ніби рішення ВССУ від 21 червня 2017 року не існує зовсім! Інакше вони не намагалися б повторно скасувати рішення апеляційного суду Рівненської області від 8 грудня 2015 року, вже раніше скасоване рішенням ВССУ від 21 червня 2017 року. Як ми з вами розуміємо, які б не були доводи касатора — неможливо двічі скасувати скасоване рішення суду.

Ба більше, якби рішення ВССУ від 21 червня 2017 року було в справі, то Верховний суд просто не став би повторно розглядати ідентичну касацію на скасоване рішення апеляційної інстанції. Тому напрошується логічний висновок: мало місце підроблення документів цивільної справи №556/1354/15-ц.

Вкрай підозріло виглядає і той факт, що рішення ВССУ від 21 червня 2017 року було внесено до реєстру тільки через п'ять місяців (!) — 29 листопада 2017 року, практично напередодні ліквідації ВССУ в рамках нинішніх судових реформ.

Я далекий від думки звинувачувати у службовому підробленні суддів, які виносили рішення: напевно, вони матеріали справи не читали, не читають і не читатимуть. Скоріше, це справа рук канцелярії та/або помічників. Проте вважаю, що вже одного цього факту було б достатньо для Вищої ради правосуддя, щоб відкрити дисциплінарне провадження і найретельнішим чином розібратися з тим несусвітним бардаком на прикладі справи №556/1354/15-ц, який утворився в процесі «переїзду» цивільної касаційної інстанції з ВССУ до КЦС ВС.

Тепер кілька слів про форму ухвалених двома касаційними судами рішень. І рішення ВССУ від 21 червня 2017 року, і постанова ВР від 18 січня 2018 року — все це безграмотно оформлений правовий нонсенс, що містить дитячу процесуальну помилку.

Про що обидва рішення касаційних інстанцій? Рішення апеляційного суду Рівненської області від 8 грудня 2015 року (яким було в позові відмовлено) — скасувати. Ухвалити нове (!) рішення, яким в позові — відмовити! Тобто апеляція в позові відмовила. Її рішення (двічі) скасовує касація як незаконне, але водночас ухвалює нове рішення аналогічного змісту, тільки зі змінами в мотивувальній частині щодо норм матеріального права.

Оскільки судді рішення, схоже, не тільки не писали, але й не читали, то їм можна пробачити. А ось з помічниками треба провести виховну роботу, можливо, навіть використавши різки, — для закріплення норм ЦПК України.

Відповідно до ст. 336 ЦПК України (в редакції 2004 року):

«1. За наслідками розгляду касаційної скарги на рішення суд касаційної інстанції має право:

<�>

5) скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд».

Абсолютно аналогічна норма наведена в п. 3 ч. 1 ст. 409 ЦПК України (в редакції 2017 року).

У п. 23 постанови Пленуму ВССУ від 14 червня 2012 року №10 «Про судову практику розгляду цивільних справ у касаційному порядку» дане таке роз'яснення:

«Суд касаційної інстанції ухвалює рішення про зміну оскаржуваного судового рішення у випадку, якщо помилки у такому судовому рішенні можна усунути без його скасування, не змінюючи суті рішення, і вони стосуються окремих його частин, зокрема виправлення помилок суду першої або апеляційної інстанції щодо розміру суми, що підлягає стягненню, розподілу судових витрат тощо. Якщо помилки у судовому рішенні стосуються його правового обґрунтування, то їх усунення необхідно вважати також зміною рішення, тому суд касаційної інстанції не повинен усувати такі помилки ухвалою із зазначенням про залишення судового рішення без змін із його уточненням чи доповненням».

Таким чином, і ВССУ в рішенні від 21 червня 2017 року, і ВС у постанові від 18 січня 2018 року припустилися однієї й тієї ж самої грубої процесуальної помилки — скасували рішення апеляційного суду й ухвалили рівно таке ж саме нове рішення, лише незначно змінивши мотивувальну частину, пославшись при цьому замість Цивільного кодексу України 2004 року на аналогічні за змістом норми Цивільного кодексу УРСР 1963 року. Хоча мали б (якщо слідувати їхній логіці) змінити рішення апеляції, а не скасовувати!

Все вищесказане стосується форми ухвалення «популярного» рішення Верховного суду у справі №556/1354/15-ц.

Тепер кілька слів про предмет спору та фактичну сторону справи. За скупими казенними фразами судових рішень ховається справжня картина життя не з підручників. Там є все — бідність, горе, конфлікти родичів. Ось що встановив суд першої інстанції:

«Позивач звернувся до суду з позовом до Великожолудської сільської ради, до двох рідних братів про продовження строку на прийняття спадщини. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що не встиг своєчасно оформити спадкові права після смерті його батька, який помер 27 червня 2001 року. Позивач, його рідні брати та рідна сестра є спадкоємцями першої черги за законом. Після смерті батька залишилось домоволодіння по вул. Леніна, 69, с. Малий Жолудськ, Володимирецького району, Рівненської області.

Позивач та його рідні брати уступили право на спадщину для їхньої сестри, тому що їй не було де жити та хотіли уникнути будь-яких родинних спорів. 18 квітня 2015 року сестра померла, не вчинивши ніяких дій стосовно спадкового майна, а строк для подачі заяви на прийняття спадщини пройшов. Тому позивач звертається до суду із позовом для встановлення йому додаткового строку на прийняття спадщини.

Після смерті сестри, її чоловік розпочав збирати документи на прийняття спадщини спадкодавця (батька позивача)».

Знаєте, ось так буває: прочитаєш три рядки — а за ними ціле життя перед очима! Так і хочеться запитати верховних «мудреців»: що в цій справі для вас є незрозумілим? Тут же все ясно як божий день! Відкрию страшну таємницю: такі справи масово й повсюдно вирішуються судами першої інстанції рівно так, як це зробив Володимирецький районний суд Рівненської області — заплющивши очі на Цивільний кодекс і розсудивши по совісті, по-людськи.

Не сильно покривлю душею, якщо скажу, що 90% справ про встановлення строку на прийняття спадщини або про встановлення родинних зв'язків з цією ж самою метою вирішуються судами без поглиблення в зайві подробиці. Річ у тім, що найчастіше встановити родинні зв'язки по-чесному неможливо через давність років, втрату документів тощо. Суд тим і відрізняється від бюрократичної канцелярії, що має право на підставі суб'єктивного висновку не мучити заявників, а видати їм рішення й відпустити з миром.

Брати пожаліли сестру, якій не було де жити, вчинили великодушно, а її чоловік не порозумівся з ними. Що тут складного? Якщо розсудити за поняттями, то батьківська хата має відійти його синам, оскільки чоловік покійної сестри, з усього видно, — людина для цієї сім'ї чужа, стороння, яка не зробила жодного внеску в цей будинок. Він, по суті, вчинив як склочник — подав безглузду для цілей визнання свого права апеляційну скаргу, чим завадив синам покійного вступити у спадок. Але і йому самому це мало чим допоможе. Називається, як сам не з'їм, то понадкушую.

З вищенаведених обставин можна здогадатися, що всі фігуранти справи пропустили строк на спадщину, яка тепер як нічия має відійти за рішенням суду місцевій територіальній громаді (ч. 3 ст. 1277 ЦК України).

Тепер формально, застосовуючи норми матеріального права. Безумовно, що рішення суду першої інстанції було написано поперек Цивільного кодексу в будь-якій редакції, бо батько сімейства помер у 2001 році, сестра позивача — у 2005 році. Між цими двома датами — чотири роки. Крім того, суд нечітко і неточно вказав норму матеріального права таким чином:

«Суд вважає це вагомою причиною, яка перешкодила позивачу своєчасно особисто звернутись до державної нотаріальної контори по місцю знаходження спадкового майна, як це передбачено ч. 2 ст. 1269 ЦК України, (ч. 2 ст. 449 ЦК УРСР ред. 1963 року), у встановлений шестимісячний строк».

Суд має вказати конкретну норму матеріального права, а не альтернативу з двох варіантів. До того ж зроблено описку: не ст. 449 ЦК УРСР 1963 року, а правильно — ст. 549 ЦК УРСР 1963 року. Крім того, суд «забув» вказати на норму права, за допомогою якої він встановив додатковий строк. Згідно з ч. 1 ст. 550 ЦК УРСР 1963 року, який діяв на момент відкриття спадщини:

«Строк для прийняття спадщини, встановлений статтею 549 цього Кодексу, може бути продовжений судом, якщо він визнає причини пропуску строку поважними. Спадщина може бути прийнята після закінчення зазначеного строку і без звернення до суду при наявності згоди на це всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину».

Звичайно, зазначена судом причина пропуску строку є не зовсім поважною, якщо слідувати формальній букві закону. Поясню на пальцях: якби позивач, наприклад, весь цей час мешкав десь далеко за кордоном, не знав про відкриття спадщини, що об'єктивно перешкоджало йому в реалізації права на спадщину, і лише після приїзду на батьківщину звернувся до нотаріуса, а нотаріус відмовив, — ось тоді є підстави просити суд встановити додатковий строк на прийняття спадщини. Але тут очевидною є правова необізнаність і простодушність спадкоємців.

Однак, з іншого боку, сенс верховенства права в аспекті ст. 8 Конституції слід розуміти таким чином, що для суду найвищим пріоритетом є право того самого простого громадянина, який не зобов'язаний знати всі закони. Формальне дотримання догматів цивільного права не є самоціллю. Через них — через ці догмати — свого часу загинула ціла Римська імперія, пожертвувавши собою заради того, щоб довести сумнівну мудрість: Fiat justitia et pereat mundus.

Тому рішення суду першої інстанції є не дуже законним, але справедливим — і повністю відповідає практиці, що de facto склалася в цій категорії справ.

Тепер розгляньмо рішення апеляційного суду Рівненської області від 8 грудня 2015 року. Суд цілком правильно пише, і з цим важко сперечатися:

«Частиною першою статті 1270 ЦК України встановлений шестимісячний строк для прийняття спадщини, який починається з часу відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 1272 ЦК України, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.

Наведені позивачем причини пропуску строку для прийняття спадщини колегія суддів не вважає поважними, оскільки труднощів для вчинення дій щодо подачі заяви до нотаріуса про прийняття спадщини у даній ситуації не існувало».

Формально — все так. Але потім суд ступає на слизький шлях:

«Крім того, з матеріалів справи вбачається, що апелянт ОСОБА_1 є чоловіком померлої ОСОБА_5 та згідно зі статтею 1261 ЦК України відноситься до першої черги спадкоємців за законом після її смерті, але він не був залучений до участі у справі, внаслідок чого були порушені вимоги статей 26, 27, 30, 31, 33 ЦПК України та статей 1216, 1223 ЦК України».

А ось тут дозвольте не погодитися. Апеляційний суд припустився суттєвої помилки — не встановив факт, чи вступила покійна сестра позивача у спадщину в інший, не нотаріальний спосіб, чи ні. Цей факт має принципове юридичне значення. Якщо покійна сестра позивача у спадщину не вступила, то доводи апеляційного суду є неправдивими, бо тоді суд змішав до купи дві різні спадщини: одну, яка відкрилася після смерті батька сімейства, і другу, яка відкрилася після смерті вищевказаної сестри позивача — самостійний предмет спадкування, не тотожний першому.

Якщо батьківська хата цілком і повністю була успадкована сестрою позивача, тоді справді, згідно зі ст. 1261 ЦК України її чоловік належить до першої черги спадкоємців і цілком міг би претендувати на всю спадщину. В іншому разі чоловік покійної сестри міг би апелювати лише до норми ст. 1276 ЦК України, яка діяла на момент її смерті:

«Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов'язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія). Право на прийняття спадщини у цьому випадку здійснюється на загальних підставах протягом строку, що залишився. Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він подовжується до трьох місяців».

Але і в такому разі він сам мав би звернутися до суду для встановлення йому додаткового строку на прийняття спадщини за правом ст. 1276 ЦК України, чого, судячи з усього, так і не зробив. Таким чином, з огляду на п. 5 ст. 555 ЦК УРСР, можна припустити, що в результаті вся спадщина цілком вважається такою, що перейшла на користь держави...

На жаль, ані суд першої інстанції, ані суд апеляційної інстанції не дали однозначної відповіді на вищевказані ключові запитання. Тому, не маючи можливості вийти за рамки встановлених обставин у справі, суд касаційної інстанції міг би ухвалити одне з двох рішень: або залишити в силі рішення першої інстанції (просто по совісті), або відправити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки в аспекті норми ст. 549 ЦК УРСР 1963 року не можна однозначно зробити висновок, чи прийняла de facto покійна сестра позивача спадщину шляхом фактичного вступу чи ні.

Важливе застереження: оскільки встановлення (продовження) строку на прийняття спадщини стосується виключно реалізації права конкретного заявника і жодним чином не перекреслює прав інших спадкоємців, то задоволення цього позову ніяк не перешкоджає чоловікові покійної сестри в реалізації його права спадкування. Доводи чоловіка сестри в апеляційній скарзі про те, що рішення першої інстанції змінює його частку у спадщині, є просто сміховинними, бо він від самого початку не мав жодного права на всі 100% спадщини, а лише через помилку братів, не зовсім доброчесно, поліпшив своє матеріальне становище за кошт чужої сім'ї.

Шкода, але з матеріалів справи неможливо встановити, чи була батьківська хата узаконена, що далеко не факт. Адже об'єктом спадкування може бути тільки належним чином зареєстроване нерухоме майно. Якщо ж ішлося про самобуд (з таким доводиться стикатися часто-густо), то це в квадраті ускладнює суть справи. Кому належить земля — теж неясно.

Як не прикро, та всі ці практичні запитання залишилися поза увагою Верховного суду. Те, що вказав як мотиви постанови від 18 січня 2018 року Касаційний цивільний суд Верховного суду, — дитячий лепет. Наприклад, два взаємовиключних твердження:

«Також судами встановлено, що ОСОБА_5 після смерті батька залишилась проживати в будинку по АДРЕСА_1, тобто фактично вступила в управління та володіння спадковим майном.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 померла, спадщину на спірний будинок за життя не оформила».

Згідно з ч. 1 ст. 549 ЦК УРСР 1963 року існувало два способи прийняття спадщини:

«Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину:

1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном;

2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини».

Спадщину або прийнято, або ні. Третього не дано.

Касаційна інстанція робить суперечливі висновки, при цьому трактує факти, виходячи за рамки рішень нижчих судів, чого не повинна робити з огляду на залізобетонні обмеження, встановлені в ч. 1 ст. 400 ЦПК України (в редакції 2017 року):

«1. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими».

Наступне твердження Верховного суду викликає глибоке здивування:

«Оскільки нормами Цивільного кодексу 1963 року не було передбачено надання спадкоємцю додаткового строку для прийняття спадщини, підстав для задоволення позову немає».

Просто втрачаєш дар мови, читаючи подібні мотивувальні опуси, адже лише трьома реченнями вище Верховний суд стверджував прямо протилежне:

«Частиною першою статті 550 ЦК Української РСР 1963 року строк для прийняття спадщини, встановлений статтею 549 цього Кодексу, може бути продовжений судом, якщо він визнає причини пропуску строку поважними. Спадщина може бути прийнята після закінчення зазначеного строку і без звернення до суду при наявності згоди на це всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину».

Мені б не хотілося заглиблюватися у гру слів: додатковий строк на прийняття спадщини або ж продовження строку на прийняття спадщини. Всі ми розуміємо, про що йдеться. Тим більше що ключове тут — строк, а не прикметник — додатковий, продовжений і т. д.

Якщо Верховний суд не визнає норму ст. 550 ЦК України — то це пряма помилка. Якщо ж він іронізує над малограмотним помічником судді Володимирецького районного суду Рівненської області, який назвав строк «додатковим» (переписавши з норми ч. 3 ст. 1272 ЦК України), хоча мав би назвати «продовженим» згідно з ч. 1 ст. 550 ЦК УРСР 1963 року, — то це і є класичний приклад, коли суд змінює правильне по суті рішення, виправляючи мотивувальну частину або усуваючи описки тощо.

Поклавши руку на серце, всі ми розуміємо, що виною тут — малограмотні народні депутати, які ухвалюють закони, де одна й та сама суть іменується різними термінами, що створює плутанину і колізії на порожньому місці. Яка, зрештою, різниця — як назвати строк? Адже суд вирішує спір по суті, а не займається казуїстикою і фарисейством.

Якщо виною тому помилка позивача — суд має повне право за новим ЦПК самостійно визначити спосіб захисту права, застосовуючи ч. 2 ст. 5 ЦПК (в редакції 2017 року):

«У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону».

От і прекрасно! Чому суд не застосував норму ч. 2 ст. 5 ЦПК? Для чого тоді ухвалювали цей «реформаторський» кодекс, якщо навіть Верховний суд ігнорує ті поодинокі позитивні новації, які в нього закладено?

Суд не вирішив головне питання: чия в результаті хата і як бути далі. Або ж, якщо встановлених фактів замало, то треба було відправити на новий розгляд. Тож рішення — ні про що.

Всі перераховані вище доводи вказують на те, що так званий Верховний суд, який почав працювати 15 грудня 2017 року, нічим особливо (крім назви) не відрізняється ані за духом, ані за якістю від попередніх вищих судових органів. Найпростіший аналіз постанови у найпростішій пересічній справі вказує на те, що судді не лише не готові й не хочуть ухвалювати прецедентні рішення, які б збагатили нашу юридичну практику, але навіть лінуються розібратися в елементарній колізії на рівні найпростішої юридичної задачі для студентів.

У цій ситуації чекати чогось від Верховного суду — безглуздо. Хрущов мав рацію: за такі рішення треба судити самих суддів! Можливо, якщо перейменувати адресу — замість вулиці Пилипа Орлика зробити Тупик Верховного суду, — то хоч це змусить їх взятися за розум.

Решта «нових» рішень, зокрема й ті, що рекламуються самим Верховним судом, — з тієї ж опери. Але про це наступного разу.

Анатолій НОВОСЕЛЬЦЕВ

Джерело: racurs.ua
04.04.2018

Сьогодні
23 вересня 2018

Анонс подій:

 



Архів заходів Центру>>


Опитування (архів)


підписатися на        розсилку новин з сайту
підтвердити підписку
нагадати пароль
відписатися



Наші публікації:

Архів публікацій>>


Вийшов новий номер Віснику Центру суддівських студій присвячений монiторингу доступностi, ефективностi та неупередженостi правосуддя в Українi


 
© 2001-2016. Центр суддівських студій. При копіюванні матеріалів та/або розміщенні їх у будь-якому інформаційному виданні -
посилання на Центр суддівських студій обов'язкове. E-mail: info@judges.org.ua, judges@i.com.ua

Підтримка сайту: Швейцарська Конфедерація