МІЖНАРОДНИЙ ФОНД
УКР ENG
 
news
/Forum/0_Forum.php

 

Швейцарська Конфедерація

 


 

 

 

 Дайджест  / Центр суддівських студій 

 

ВС пояснив, як визначається місце проживання дитини після розлучення батьків

 

У разі спору передусім повинні бути визначені інтереси дитини й тільки потім — права батьків. Такий висновок зробив ВС в постанові №756/2109/16-ц, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

 

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

4 квітня 2018 року           м.Київ             №756/2109/16-ц

Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — ЧЕРВИНСЬКОЇ М.Є.,
суддів: ЖУРАВЕЛЬ В.І., КОРОТУНА В.М. (суддя-доповідач), КРАТА В.І., Курило В.П. —

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 3, в інтересах якого діє Особа 5, на рішення Оболонського районного суду м.Києва від 20.07.2016 та ухвалу Апеляційного суду м.Києва від 24.11.2016

ВСТАНОВИВ:

<…> У лютому 2012 року Особа 3 звернувся до суду з позовом до Особи 6, третя особа — Служба у справах дітей Оболонської районної в м.Києві державної адміністрації, про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини з батьком.

Позовна заява мотивована тим, що 8.09.2012 між сторонами було укладено шлюб. Від спільного подружнього життя мають сина Особу 9, Інформація 1. Шлюбні відносини між подружжям поступово погіршилися, подальше спільне проживання та збереження сім’ї неможливі. З вересня 2015 року сторони разом не проживають, спільного господарства не ведуть. Крім того, позивач зазначав, що дитина проживає разом з ним та перебуває на його утриманні.

З урахуванням викладеного Особа 3 просив суд розірвати шлюб між сторонами та визначити місце проживання дитини з батьком.

Рішенням Оболонського районного суду м.Києва від 20.07.2016, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 24.11.2016, позов задоволено частково.

Шлюб між Особою 3 та Особою 6, зареєстрований 8.09.2012 відділом реєстрації цивільного стану Оболонського районного управління юстиції в м.Києві, розірвано.

У задоволенні позовних вимог Особи 3 щодо визначення місця проживання дитини з батьком відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що є підстави для розірвання шлюбу між сторонами. Відмовляючи в задоволенні позову щодо визначення місця проживання дитини з батьком, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивачем та його представником не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що позивач працює, має дохід і спроможній самостійно утримувати малолітню дитину.

19.12.2016 року Особа 3, в інтересах якого діє Особа 5, подав до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови в задоволенні позовних вимог та в цій частині передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

У касаційній скарзі заявник оскаржує рішення судів попередніх інстанцій лише в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо визначення місця проживання дитини разом із батьком, отже в іншій частині рішення судів першої та апеляційної інстанції не переглядаються.

Касаційна скарга мотивована тим, що висновок Оболонської РДА в м.Києві про визначення місця проживання малолітнього Особи 10 від 4.04.2016 був складений виключно на основі пояснень Особи 6, а тому не може вважатися належним доказом у справі. Вказує на те, що відповідачем не надано доказів на підтвердження самостійного доходу та належних житлових умов, у яких вона зможе проживати з малолітнім сином. Також суди не взяли до уваги того, що Особа 6 фактично залишила дитину на нього, яка проживає разом з ним та перебуває на його утриманні. Крім того, суд апеляційної інстанції не надав додаткового часу для підписання мирової угоди та не встановив доходів на утримання дитини.

Відповідно до ст.388 ЦПК судом касаційної інстанції в цивільних справах є Верховний Суд.

5.02.2018 справа передана до ВС.

Згідно з ч.3 ст.3 ЦПК провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час учинення окремих процесуальних дій, розгляду й вирішення справи.

Відповідно до чч.1, 2 та 5 ст.263 ЦПК судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Згідно з положенням ч.2 ст.389 ЦПК підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У ч.1 ст.402 ЦПК встановлено, що в суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням ст.400 цього кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ч.1 ст.412 ЦПК підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Судами встановлено, що 8.09.2012 між Особою 3 та Особою 6 укладено шлюб.

Від шлюбу в сторін народився син — Особа 9, Інформація 1.

Малолітній Особа 9, зареєстрований разом з батьком Особою 3 та тіткою батька Особою 11 у квартирі за Адресою 1, власником якої є Особа 11, що підтверджено довідкою форми №3 комунального концерну «Центр комунального сервісу» від 13.07.2016.

Відповідно до акта обстеження житлово-побутових умов служби у справах дітей Оболонської РДА в м.Києві від 16.03.2016 за Адресою 1, чотирикімнатна квартира з усіма зручностями, облаштована меблями та побутовою технікою, велика, простора, утримується в чистоті та порядку. Під час обстеження вдома були присутні малолітній Особа 9 та його батько.

Особа 3 повідомив про те, що Особа 6 з ними не проживає, оскільки не захотіла жити разом із чоловіком та його батьками й виявила бажання проживати окремо та працювати, свого житла в неї немає, вона винаймає квартиру. До сина мати періодично приходить і спілкується з ним. Крім дитини та її батька, у квартирі ніхто не проживає. Актом також установлено, що для виховання та розвитку дитини створені належні умови, є окрема дитяча кімната, облаштована відповідно до віку та потреб дитини. У дитини в достатній кількості є одяг, взуття, продукти харчування та іграшки.

4.04.2016 комісія з питань прав дитини Оболонської РДА в м.Києві зробила висновок, що не рекомендує визначати місце проживання малолітнього Особи 9, Інформація 1, разом з батьком з підстав того, що на засіданні комісії, яке було проведено 24.03.2016, батько дитини повідомив, що він тимчасово не працює, проте дитина перебуває на повному його утриманні, допомагають його батьки.

Відповідно до чч.2, 8, 9, 10 ст.7 СК сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Згідно зі ст.8 закону «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів.

Згідно зі стст.18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою ВР від 27.02.91, держави-учасниці докладають усіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання й розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання й розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального й соціального розвитку дитини.

У п.1 ст.9 конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно із судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону та процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною чи не піклуються про неї або коли батьки проживають роздільно й необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, виконують їх державні чи приватні установи, що займаються питаннями соціального забезпечення, суди, адміністративні чи законодавчі органи, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ч.1 ст.3 конвенції).

Відповідно до ч.4 ст.29 ЦК місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає.

У ст.2 Протоколу №4 до Конвенції «Про захист прав людина і основоположних свобод» передбачено, що кожна, яка законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на вільне пересування та свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються згідно із законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку, запобігання злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.

Згідно зі ст.141 СК мати й батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини.

Відповідно до ст.157 СК питання виховання дитини вирішується батьками спільно.

Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь в її вихованні й має право на особисте спілкування з нею.

Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь в її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

У ч.1 ст.3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Крім прав батьків щодо дітей, діти теж мають рівні права та обов’язки щодо батьків (ст.142 СК), у тому числі й на рівне виховання батьками. У справі «Хант проти України» сказано, що права дитини мають перевагу над правами батьків.

Так, 11.07.2017 Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі «М.С. проти України», в якому йдеться про визначення «інтересів дитини», їх місця у взаємовідносинах між батьками.

При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини в кожній конкретній справі необхідно враховувати 2 аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв’язків із сім’єю, крім випадків, коли сім’я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, в інтересах дитини є забезпечення її розвитку в безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, щодо підтримки ідеї про те, що в усіх рішеннях, які стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що рівність прав батьків випливає з прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток і належне виховання, у першу чергу повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.

Відмовляючи позивачу в задоволенні позову про визначення місця проживання дитини з батьком, суд виходив з приписів принципу 6 Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.59, та обмежився констатуванням того, що не встановлено під час розгляду справи тих обставин, за яких малолітня дитина може бути розлучена з матір’ю. Проте суди не врахували того, що Декларація прав дитини не є частиною національного законодавства, у той час як Конвенція про права дитини, в якій закладено принцип інтересів дитини понад усім, ратифікована постановою ВР від 27.02.91.

Таким чином, суд, на порушення вимог стст.213, 214 ЦПК 2004 року, на вищенаведені положення закону та обставини справи уваги не звернув, допустив суттєву неповноту в з’ясуванні обставин справи, визначивши місце проживання дитини разом з матір’ю лише з підстав того, що позивачем не надано доказів на підтвердження того, що він працює, має дохід та спроможний самостійно утримувати малолітню дитину, не перевірив та не спростував належними доказами доводів Особи 3, не здійснив оцінки середовища проживання дитини, не перевірив, яку роль у житті дитини відіграє батько та чи буде відокремлення малолітнього Особи 9 від нього суперечити інтересам дитини, враховуючи те, що дитина проживає з батьком. При цьому тривалість часу, проведеного з батьком, може стати важливим чинником при визначенні інтересів цієї дитини, про що 11.07.2017 ЄСПЛ зауважив у рішенні у справі «М.С. проти України».

Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права уваги не звернув і помилково залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Оскільки фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційний суд повністю не встановив, судове рішення не відповідає вимогам ст.263 ЦПК щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст.411 ЦПК є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись стст.389, 411, 416 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу Особи 3, в інтересах якого діє Особа 5, задовольнити частково.

Ухвалу Апеляційного суду м.Києва від 24.11.2016 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасоване рішення суду апеляційної інстанції втрачає законну силу та в подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.

Джерело: zib.com.ua
19.06.2018

Сьогодні
20 листопада 2018

Анонс подій:

 



Архів заходів Центру>>


Опитування (архів)


підписатися на        розсилку новин з сайту
підтвердити підписку
нагадати пароль
відписатися



Наші публікації:

Архів публікацій>>


Вийшов новий номер Віснику Центру суддівських студій присвячений монiторингу доступностi, ефективностi та неупередженостi правосуддя в Українi


 
© 2001-2016. Центр суддівських студій. При копіюванні матеріалів та/або розміщенні їх у будь-якому інформаційному виданні -
посилання на Центр суддівських студій обов'язкове. E-mail: info@judges.org.ua, judges@i.com.ua

Підтримка сайту: Швейцарська Конфедерація