МІЖНАРОДНИЙ ФОНД
УКР ENG
 
news
/Forum/0_Forum.php

 

Швейцарська Конфедерація

 


 

 

 

 Дайджест  / Центр суддівських студій 

 

Правові позиції Верховного суду: дискреція судів нижчих інстанцій

 

Чотири місяці тому “Українське право” підготувало публікацію під назвою “Чи обов’язково судам враховувати правові позиції ВСУ і хто може від них відступати: теорія та практика”, в якій було здійснено детальний аналіз не лише питання допустимості використання правових позицій колишньої найвищої судової інстанції України – Верховного суду України – в судовому процесі, а й зроблено висновки щодо можливості (чи неможливості) відступу судами нижчих інстанцій від правових позицій, висловлених у Постановах Верховного суду (ВС) або Верховного суду України (ВСУ).

Нагадаємо, що, вивчивши норми законодавства, а також судову практику, було сформульовано наступні висновки:

1) відступити від правових позицій, викладених в постановах ВС/ВСУ, можна виключно на етапі розгляду справи в суді касаційної інстанції шляхом її передачі на розгляд палати, об’єднаної палати чи Великої палати ВС.

2) суд першої або апеляційної інстанції не має права відступати від правової позиції, викладеної в постановах ВС/ВСУ.

Тобто, хоч законодавець прямо не зазначив, що раніше прийняті постанови ВСУ та ВС є обов‘язковими, однак, передбачається, що можливість відступу від них надається лише суду касаційної інстанції (Верховному Суду).

Водночас, хоч такі твердження повністю кореспондуються із положеннями законодавства, але на практиці виникають питання щодо їх безумовного застосування.

ВІДСТУП ВІД ПРАВОВИХ ПОЗИЦІЙ: ЗАКОННО ЧИ НІ?

З часом це питання знову й знову починає порушуватись в професійних колах. Адвокати та правозахисники звертають увагу на неправомірні (на їх думку) факти відступу судами нижчих інстанцій від правових позицій ВС та ВСУ, а судді наводять загалу власну мотивацію з даного питання.

Перш за все, слід зауважити, що це стосується лише виключних випадків. Так, насправді, згідно з детальним аналізом даних ЄДРСР, лише поодинокі судді в окремих рішеннях відступають від правових позицій ВС та ВСУ та наводять ґрунтовну мотивацію з цього питання. Аналізу цих рішень та мотивацій суддів ми вирішили присвятити цю публікацію.

Одним із таких прикладів є суддя Кіровоградського окружного адміністративного суду Роман Брегей, який в низці судових рішень досить детально обґрунтовує необхідність відступу від трьох правових висновків Верховного суду та одного висновку ВСУ (наприклад, постанов ВС у справах №127/9870/16-ц, №820/6514/17 та постанови ВСУ по справі №804/5081/13-а).

Не деталізуючи суть матеріально-правової аргументації судді, якою він мотивує необхідність відступу від зазначених позицій ВС та ВСУ, увагу привертає процесуальна підстава для такого відступу. Її можна знайти, для прикладу, в судових рішеннях, зареєстрованих у ЄДРСР за номерами 72406625, 73872723, 73476501, 74876249, 72406677 тощо. Так, суддя наводить наступну аргументацію:

Приписами частини 5 статті 242 КАС України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду. На думку суду, під дієсловом "враховує" треба розуміти ознайомлення з висновком та його осмисленням. Суд вправі не погодитись з висновком Верховного Суду, обґрунтувавши незгоду, якщо останній не аналізував норми права, які враховувались ним у даній справі під час системного аналізу. Таким правом і скористається суд у цій справі”.

Таким чином, суддя відступає від правового висновку ВС (або ВСУ), надаючи цьому власну аргументацію. Однак, вбачається, що в такому випадку невирішеним залишається питання щодо норм процесуального законодавства, які передбачають та регламентують процедуру відступу від правових позицій ВСУ та ВС виключно судом касаційної інстанції та не надають такого права судам нижчих інстанцій.

Також з цього приводу власну та досить цікаву позицію суддя Роман Брегей висвітлював у публікаціях на власній сторінці у Facebook. Поміж іншого, суддя наголошував, що “жоден закон не може зобов'язати суддю у разі виявлення ним помилки попереднього свого висновку чи колег, копіювати його. Суддя не є "ксероксом" своїх і чужих помилок. Якщо б він втратив згадане право, то перестав бути суддею. Його воля (свобода) зазнала б втручання. Водночас, свобода ототожнюється з відповідальністю. Тому, виявивши власну помилку чи колег, суддя зобов'язаний їх обґрунтувати. Зобов'язаний висловитися, а не промовчати. Таке обґрунтування може мати місце тільки у тексті судового рішення”.

Вбачається, що при прийняття останніх змін до процесуальних кодексів, що відбувалось в межах судової рефеорми поряд з конкурсом до Верховного суду, законодавець намагався закріпити один із способів забезпечення єдності судової практики, яка тривалий час була відсутня в українських реаліях.

Протягом останніх років судовий процес та результат розгляду справи не були передбачуваними та могли бути діаметрально протилежними. Своєю мірою це вплинуло на зниження рівня довіри суспільства до судів, де, на їх думку, існували подвійні стандарти і однотипні справи могли вирішуватись по-різному в залежності від складу суду, часу прийняття рішення та інших обставин. Зараз цього намагаються уникнути.

Таким чином, закріпивши положення про необхідність врахування судами позицій ВС, а також прибравши можливість відступу від таких позицій, законодавець намагався мінімізувати дискрецію судів нижчих інстанцій по однотипних справах та окремих правових колізіях.

Водночас це не виключає можливість існування помилок в таких правових позиціях. У такому випадку свою роль відіграє інститут відступу від правової позиції, який існує зараз виключно на етапі касаційного оскарження.

Таким чином, скоріш за все, законодавцем презюмувалось, що однотипні судові справи чи справи із вирішеними ВС правовими колізіями в більшій мірі повинні вирішуватись так, як зазначатиме суд касаційної інстанції в своїй правовій позиції. Водночас у виключних випадках, коли по окремих справах застосування висновку буде неправильним чи буде виявлено суперечності, то це питання стане предметом рогляду ВС на етапі оскарження рішення.

ВІДСТУП БЕЗ АРГУМЕНТАЦІЇ

Повертаючись до інших прикладів відступу від правових позицій ВС та ВСУ, то такі рішення існують, однак у них відсутня процесуальна аргументація такого відступлення.

Так, здебільшого судді просто зазначають про необхідність (рішення в ЄДРСР з номерами: 73722122, 74003200, 74616338, 74294744) чи можливість (рішення в ЄДРСР з номерами: 73730742, 74546626) відступу від конкретної правової позиції ВС чи ВСУ, коротко мотивують, чому така позиція є помилковою, однак не зазначають норму законодавства, якою при цьому керуються.

Інколи судді можуть зазначати, що “не вбачають підстав в даній справі для відступлення від вказаної правової позиції” (рішення в ЄДРСР з номерами: 73133325, 74550509) або “не вважають за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду” (рішення в ЄДРСР з номерами: 73430207).

Таким чином, хоч в даних рішеннях судді і не відступають від правових висновків ВС чи ВСУ, однак це пов’язано суто з особливостями конкретної справи. Вживаючи подібні формулювання, судді визнають, що загалом відступ від таких правових висновків допустимий, однак в даному випадку він недоцільний.

ВІДСТУП ЗАБОРОНЕНИЙ!

З іншої сторони левова частина судових рішень містить однотипну мотивацію безумовної обов’язковості правових висновків ВС та ВСУ та необхідності їх застосування.

Наприклад, найчастіше в судових рішеннях вживається наступне формулювання: “Таким чином, фактично, висновки Верховного Суду України повинні враховуватись судами так само як і висновки Верховного Суду, оскільки, якщо суд у своєму рішенні застосує норму іншим чином, ніж передбачено висновком Верховного Суду України і справа дійде до суду касаційної інстанції, Верховний Суд, виходячи з положення підпункту 7 пункту 1 розділі XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у разі, якщо вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах Верховного Суду України, зобов’язаний буде передати справу на розгляд Великої палати Верховного Суду, або, в іншому випадку - скасувати таке рішення, як таке, в якому неправильно застосовано норму матеріального або процесуального права”.

Таку відносно складну та незрозумілу мотивацію можна знайти в більшості судових рішень, наприклад, які зареєстровані в ЄДРСР з номерами 74880412, 73883052, 72501711, 74067041, 75030720, 73174404, 73285887 тощо.

Також в багатьох рішеннях, наприклад, з номерами 73975950, 73976103, 73933349, 74063297, 74045253 тощо, можна знайти наступну аргументацію заборони відступу від правових позицій ВС нижчими судами: “Право відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах відповідно до статті 403 ЦПК України належить лише суду, який розглядає справу в касаційному порядку. Аналіз наведеного свідчить про те, що в даному випадку апеляційний суд при виборі і застосуванні норм права у подібних правовідносинах не має права відступити від вказаних в Постанові Верховного Суду висновків”.

Схожа мотивація наведена в рішенні з номером 74274959 в ЄДРСР. Так, в ньому зазначається, що “з системного аналізу вказаних положень процесуального законодавства вбачається, що висновки ВСУ є обов’язковими до врахування, адже щоб відійти від них необхідно здійснити перегляд відповідного питання Великою Палатою Верховного Суду”. Аналогічну за суттю, однак відмінну за змістом, можна знайти мотивацію в рішенні, зареєстрованому за номером 75039115 в ЄДРСР.

ВИСНОВКИ

Таким чином, є усі підстави стверджувати, що на даний час серед суддів відсутня єдність щодо питання обов’язковості застосування правових позицій ВС та ВСУ при ухваленні судових рішень.

Законодавчі положення в цій ситуації є однозначними: пряме закріплення необхідності «врахування» позицій, прибрання можливості відступу від цих позицій судами нижчих інстанцій та регламентація чіткої процедури відступу на рівні касаційного оскарження.

Питання, що виникають на практиці і стосуються застосування правових позицій у разі виявлення суперечностей, цілком можуть бути вирішені ВС при перегляді цієї справи в касаційному порядку. Таким чином, застосування судом нижчої інстанції інституту відступу від правових позицій не є єдино можливим шляхом вирішення проблеми в цій ситуації.

Очевидно, що в майбутній перспективі існування норм щодо безумовної обов‘язковості правових позицій ВС та відміни дискреції судів нижчих інстанцій з цього питання позитивно вплине на становлення єдності судової практики.

Водночас на даному етапі розвитку продовжує існувати ситуація, яка є своєрідним відголоском недосконалості колишніх процесуальних норм, коли щодо одних і тих же питань існує декілька діаметрально протилежних висновків ВСУ. Розв‘язання цієї проблеми, згідно з Перехідними положеннями до процесуальних кодексів, покладено на Верховний суд, який уже прийняв декілька революційних рішень з таких питань, які стабілізували судову практику та сприяли прогнозованості вирішення окремих категорій справ.

Зозуля Наталія, “Українське право”

Джерело: ukrainepravo.com
11.07.2018

Сьогодні
18 липня 2018

Анонс подій:

 



Архів заходів Центру>>


Опитування (архів)


підписатися на        розсилку новин з сайту
підтвердити підписку
нагадати пароль
відписатися



Наші публікації:

Архів публікацій>>


Вийшов новий номер Віснику Центру суддівських студій присвячений монiторингу доступностi, ефективностi та неупередженостi правосуддя в Українi


 
© 2001-2016. Центр суддівських студій. При копіюванні матеріалів та/або розміщенні їх у будь-якому інформаційному виданні -
посилання на Центр суддівських студій обов'язкове. E-mail: info@judges.org.ua, judges@i.com.ua

Підтримка сайту: Швейцарська Конфедерація