МІЖНАРОДНИЙ ФОНД
УКР ENG
 
news
/Forum/0_Forum.php

 

Швейцарська Конфедерація

 


 

 

 

 Архів  / Cемінари, конференціі, зустрічі 

 

Untitled Document

Лутковська В.В.

Директор Національного бюро у справах дотримання

 

Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Інформоване і активне громадянське суспільство - головна ознака успішних країн. Засоби масової інформації слугують у них механізмом, що зв'язує владу і громадянина. Це означає, що головний обов'язок журналіста - звертати увагу і всебічно обговорювати гострі соціальні проблеми, передусім ті, які викликають гострий соціальний інтерес.

Це питання стало актуальним і для нашої країни. По-перше, тому, що країна встала на шлях демократизації, гуманізації, формування громадянського суспільства і правової держави. По-друге, тоталітарне мислення, притаманне "пострадянському простору", потребувало реформування, що першими відчули засоби масової інформації. Необхідно вказати, що використали вони це кожний на власний розсуд: хтось - з їдкою іронією, хтось - за допомогою скандального та знущального тону, хтось - за допомогою фактів, знайдених під час проведених журналістських розслідувань.

В кожному разі це було незвичним ні для влади, ні для читачів. І зустрічало відповідний інтерес або опір - в залежності від аудиторії.

Необхідно підкреслити, що інформаційний бум в нашій країні почав відбуватися в той момент, коли ще існувало кримінальне покарання за образу та наклеп.

Тому ситуація, що склалась чи могла скластися з тими чи іншими засобами інформації, які вже були засуджені за нанесення шкоди за посягання на честь та гідність, або журналістами, які могли бути засуджені за максимальною санкцією статті 125 Кримінального кодексу України - п'ять років позбавлення волі, не могли не привернути уваги з боку таких нових для нашого життя інституцій, як Рада Європи, Організація з безпеки та співробітництва в Європі тощо.

Крім того, необхідно також звернути увагу на те, що в 1997 році   Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, згідно з якою кожний має право в разі порушення його прав і свобод з боку державних органів звернутися зі скаргою про порушення до Європейського суду з прав людини. Однією з найбільш вагомих для розуміння природи демократичного суспільства є стаття 10 Конвенції - стаття, яка гарантує право на свободу вираження поглядів та право на отримання інформації.

Метою даного видання є намагання показати журналістам та юристам, який саме ступінь свободи вираження поглядів гарантує стаття 10 Конвенції, чи є ця свобода необмеженою, чи існують рамки для держави з одного боку і для журналіста з іншого боку з точки зору європейських органів, основним завданням яких є контроль за національними владами країн - членів Ради Європи.

Так, стаття 10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини проголошує наступне:

"1. Кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу  дотримуватись  своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування радіо -, теле- або кіно підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов 'язане з обов 'язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень, або покарання, які встановлені законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров 'я і моралі, для захисту репутації або прав і інших людей, для   запобіганню   розголошенню   інформації,   одержаної конфіденційно,   або   для   підтримання   авторитету   і неупередженості правосуддя ".

Європейський суд з прав людини і Європейська Комісія з прав людини створили значну кількість прецедентів щодо застосування цієї статті. Європейський суд з прав людини висловив своє ставлення до свободи вираження поглядів наступним чином: свобода слова являє собою одну з головних опор демократичного суспільства і є основоположною умовою, яка слугує його прогресу і самореалізації кожного індивіда. При дотриманні умов пункту 2 статті 10 вона застосовується не тілью до "інформації"" чи "ідей", які зустрічають сприятливий прийом чи розглядаються як необразливі чи нейтральні, але також і де тих, які ображають, шокують чи турбують. Того потребують плюралізм, терпимість чи відкритість, без яких немає "демократичного суспільства". Свобода слова в тому вигляді, як вона представлена в статті 10 Конвенції, має численні виключення, які, однак, повинні тлумачитись шляхом обмежень, а необхідність будь-яких обмежень має бути ґрунтовно підтверджена.

Згідно з Конвенцією про захист прав і основних свобод людини (далі - Конвенція), свобода вираження поглядів і отримання інформації є практично необмеженою. Держава може на законній підставі обмежувати це право тільки в тому випадку, коли дотримані умови, зазначені в пункті 2 статті 10. Якщо ж ці умови не задоволені, втручання з боку органів державної влади в право на свободу висловлювань є порушенням Конвенції.

Випадки законних обмежень права на свободу вираження поглядів мають бути закріплені в законі та мають бути визнані як необхідні в демократичному суспільстві. Їх можна згрупувати наступним чином:

1. Обмеження, які припускаються органами державної влади з метою захисту інтересів суспільства (захист національної безпеки, територіальної цілісності, громадської безпеки, моралі або запобігання заворушенням чи злочинам).

2. Обмеження, що мають на меті захистити права інших осіб (захисти репутацію або права іншої особи, попередити розкриття конфіденційної інформації).

3. Обмеження, що припускаються з метою захистити авторитет та неупередженість судових органів.

Європейський суд з прав людини прийняв рішення про певну свободу національних влад при вирішення питання про необхідність обмеження права на свободу вираження поглядів, "але ця свобода підлягає європейському нагляду, масштаби якого в різних випадках змінюються. Коли відбувається втручання в здійснення прав та свобод, які гарантуються пунктом 1 статті 10, нагляд повинен бути суворим, оскільки відповідні права мають велику важливість, їх важливість підкреслювалась Судом неодноразово. Необхідність їх обмеження мусить бути переконливо обґрунтована'51. (Рішення Європейського суду у справі Аутронік АГ від 22 травня 1990 року, серія А, т 178, параграф 61.)

Прикметник "необхідний" в сенсі пункту 2 статті 10 має на увазі існування "соціальної потреби". Високі Договірні Сторони мають певну свободу поглядів в оцінці такої потреби, але при цьому передбачається контроль з боку європейських органів, який охоплює як саме законодавство, так і рішення по його застосуванню, включаючи навіть ті, що винесені незалежними судами. Таким чином. Європейський суд уповноважений виносити остаточні рішення з питань про те, чи відповідає "обмеження" свободі слова в тому вигляді, в якому вона захищається статтею 10 Конвенції.

Права, передбачені статтею 10 Конвенції.

Термін "висловлювання" охоплює не лише виявлення поглядів за допомогою слів, а поширюється також на малюнки, зображення, дії, вчинені з наміром висловити позицію чи подати інформацію. Так само і засоби виявлення поглядів не обмежуються мовленням. Це друковані засоби, теле - і радіомовлення, вистави, фільми, електронні системи і навіть реклама. Таким чином, стаття 10 Конвенції захищає не тільки висловлювання, а й засоби його відтворення, передачі і розповсюдження.

Термін "висловлювання" в сенсі статті 10 Конвенції також охоплює не лише виявлення політичних поглядів, а й діяльність у мистецькій сфері та інформацію комерційного характеру.

Необхідно також зауважити, що стаття 10, що передбачає свободу "дотримуватись своїх поглядів", захищає особу від приписування їй певної позиції на основі її попередніх висловлювань і негативних наслідків, які можуть виникнути з цього, а також забороняє примушувати особу розголошувати іншим свою позицію2. (Фогт проти Німеччини, рішення №17851/91.)

Стаття 10 передбачає різницю між "інформацією" та "ідеями". З цього можна зробити висновок, що свобода висловлювань не обмежується фактичними даними, які можна підтвердити. Вона включає також погляди, критику, припущення. Таким чином, гарантії статі 10 поширюються не тільки на "правдиву", тобто таку, що ґрунтується на фактах, інформацію. Особа, що висловила свої погляди, а не факти, не повинна доводити їх правдивість - це є порушенням статті 10 Конвенції3. (Торгіерсон проти Нідерландів, рішення № 11308/84).

В прецедентній практиці Європейського суду допускаються певні обмеження прав, гарантованих статтею 10 Конвенції, пов'язані з особливостями виконання посадових обов'язків, зокрема, з певними особливостями державної служби, служби в лавах збройних сил, якщо це здійснюється на законних підставах і є виправданим в демократичному суспільстві. Європейський суд, зокрема, зазначив, що держава вправі, враховуючи спеціальний статус (державних службовців), зобов'язувати їх до стриманості. На державних службовців також розповсюджується захист, що надається статтею 10 Конвенції, так само, як і іншим особам. Тому необхідно знайти відповідний баланс між основоположним правом кожного індивіда на свободу слова і законним інтересом демократичної держави зробити таким чином, щоб його державна служба діяла з врахуванням вимог пункту 2 статті 10 Конвенції. В зв'язку з цим Європейський суд з прав людини приймає до уваги ту обставину, що, коли предметом розгляду стає право на свободу слова державних службовців, "обов'язки і відповідальність", про які йдеться в пункті 2 статті 10 Конвенції, набувають особливого значення, що виправдовує надану національним владам певну свободу уяву в оцінці того, наскільки відповідає оскаржуване втручання вказаній вище меті. Більше того. Європейський суд з прав людини виходить з того, що демократична держава може вимагати від своїх державних службовців лояльності у відношенні конституційних принципів, на яких воно ґрунтується. Не буде також порушенням статті 10 Конвенції обмеження свободи висловлювання особи на основі її контрактних зобов'язань.

Стаття 10 Конвенції передбачає і деякі позитивні зобов'язання держави. Так, хоча в статті передбачено заборону втручання в свободу виявлення поглядів з боку державних органів, держава повинна вжити заходи в разі, коли загроза свободі висловлювання виникає з боку органів чи осіб, не пов'язаних з державними органами.  Крім того, свобода "одержувати інформацію" не передбачає права доступу до конфіденційної інформації, радше стаття 10 зобов'язує державу не обмежувати доступ до вже наявної інформації4. (Лендер проти Швеції, Серія А, №116 (1997), № 74.)

Обмеження права на свободу виявлення поглядів.

Європейський суд з прав людини однозначно засудив цензуру як таку, що перешкоджає передачі інформації особам, які бажають її отримати і розцінити на свій власний розсуд, а також як таку, що заперечує право на самовираження, яке стоїть за правами, передбаченими статтею 10.

Такі заходи, як ліцензування журналістської діяльності, подання копій публікацій до компетентних державних установ та судові заборони, підлягають суворому вивченню з точки зору їх необхідності та доцільності. На думку Європейського суду, держава не має, звичайно, абсолютно заборонити ці заходи, але необхідність їх запровадження повинна бути безперечно доведена5. (Обсервер і Гардіан проти Сполученого Королівства, Серія А, № 216) (1991).

В цьому контексті варто звернути увагу на зв'язок між третім реченням пункту 1 статті 10 ("ця стаття не перешкоджає державам  вимагати  ліцензування  радіо-,  теле  -  або кінопідприємств") і пунктом 2 статті 10. В рішенні по справі Інформаціонсферайн Лентіа та інших Європейський суд зазначив з цього приводу наступне: мета третього речення "пояснити, що державам дозволяється при допомозі ліцензійної системи регулювати спосіб розповсюдження інформації на своїх територіях, зокрема в його технічному аспекті... Технічний аспект, безперечно, важливий, але надання   або ненадання ліцензії може також залежати від інших міркувань, зокрема таких, як характер та мета діяльності майбутньої станції, її потенційна аудиторія в національному, регіональному та місцевому масштабах, права і потреби певної аудиторії та обов'язки, що випливають з міжнародного законодавства. Це може вести до такого втручання, цілі якого будуть законні з точки зору третього речення пункту 1, навіть якщо вони не відповідають жодній з цілей, передбачених пунктом 2. Разом з тим, доречність такого втручання треба оцінювати у світлі інших вимог пункту 2".

В зв'язку з вищенаведеним необхідно зазначити, що і ліцензування з боку державних органів є законним з точки зору Європейського суду тільки тоді, коли це втручання є законним, а також є необхідним в демократичному суспільстві.

Що стосується санкцій за ті чи інші публікації, то штрафи та судові витрати можуть сягати рівня, який ставить під сумнів існування корпоративних осіб, які реалізували своє право на свободу виявлення поглядів. Такі санкції також ретельно досліджуються  Європейським судом з точки зору їх виправданості та законності і можуть привести до визнання факту порушення статті 10 з боку державних органів.

Цілий ряд справ, розглянутих Європейським судом, стосувався питання обмеження свободи слова в інтересах здійснення правосуддя і гарантування справедливого судового розгляду. Згідно з вимогами пункту 1 статті 6 Конвенції під час судового розгляду можуть скластися обставини, коли держава зобов'язана втрутитися в здійснення права на свободи висловлювань, якщо публікація інформації щодо процесу загрожує порушенням права особи на справедливий суд.

З іншого боку репутація самої судової системи є достатньо важливим аспектом, що виправдовує втручання у свободу висловлювань. На думку Європейського суду, суди - гаранти правосуддя, їх роль є ключовою в державі, яка ґрунтується на принципі верховенства права. Тому вони повинні користуватися довірою суспільства і відповідно бути захищені від нічим не обґрунтованих нападок, особливо маючи на увазі таку обставину, що на суддях лежить обов'язок стриманості, який заважає їм відповісти на критику.

В цьому питанні, як і в інших, в першу чергу національним владам належить визначити необхідність втручання в здійснення свободи слова. Однак те, що вони можуть зробити в цьому зв'язку, знаходиться під європейським контролем, який охоплює як закон, так і його застосування навіть тоді, коли рішення виносять незалежні суди.

Однак, виникають обставини, коли втручання держави в здійснення права на свободу виявлення поглядів, пов'язаного із здійсненням правосуддя, може бути визнана Європейським судом такою, що не є необхідною в демократичному суспільстві і що порушує статтю 10. Прикладом такого підходу може стати справа Вебера, яка стосувалась Швейцарії. Швейцарського журналіста було засуджено за розкриття під час прес-конференції інформації про кримінальну справу, чим було порушено таємницю слідства, гарантовану законодавством відповідного кантону Швейцарії. Європейський суд вирішив, що це засудження суперечить статті 10, оскільки воно призвело до такого втручання в свободу висловлювання, яке "не було необхідним в демократичному суспільстві" для досягнення поставленої легітимної мети. Європейський суд відзначив в своєму рішенні, що така інформація вже була відкрита під час попередньої прес-конференції і тому не було ніякого сенсу приховувати вже відомі громадськості факти.

Захист моралі також може бути виправданим втручанням. У кількох справах Європейський суд визнав необхідність втручання з боку органів державної влади в свободу виявлення поглядів з метою захисту моралі дітей6. (Мюллер проти Швейцарії, Серія А, № 133). 

Як правило, тлумачення поняття моралі є компетенцією держави, але одночасно Європейський суд проводить   оцінку   щодо   необхідності   обмежень   у демократичному суспільстві. Таким чином. Європейський суд може дійти висновку, що державна концепція моралі не відповідає критеріям демократичного суспільства, і визнати факт порушення статті 107. (Рішення по справі Опен Доор, Серія А, №246).

Необхідно відмітити також позицію Європейського суду у випадках, коли свобода вираження поглядів порушує право іншої особи, гарантоване статтею 9 Конвенції, - право безперешкодно сповідувати релігію. Як вказав Європейський суд з прав людини в своєму рішенні по справі "Коккинакис проти Греції" від 25 травня 1993 року, свобода думки, совісті, релігії, яка охороняється відповідно до статті 9 Конвенції, є однією з основ "демократичного суспільства" в сенсі даної Конвенції. Саме в її 13 релігійному вимірі полягають один із життєво необхідних елементів самоідентифікації віруючих і їх уява про життя.

У тих, хто відкрито висловлює свою релігійну віру, незалежно від приналежності до релігійної більшості чи меншості, немає розумних підстав очікувати, що вони залишаться поза критикою. Вони повинні проявляти терпимість і миритися з тим, що інші заперечують їх релігійні переконання і навіть розповсюджують вчення, ворожі їх вірі. Однак, способи критики чи заперечення релігійних вчень і переконань можуть потягнути за собою відповідальність держави, якщо воно не забезпечує спокійного користування правом, гарантованим статтею 9 Конвенції, всім, хто додержується цих вчень і переконань. В екстремальних ситуаціях результат критики чи заперечення релігійних переконань може бути таким, що перешкоджає свободі притримуватись чи висловлювати такі переконання.

В рішенні по справі Коккінакіса Суд в контексті статті 9 вирішив, що держава може правомірно вважати необхідними заходи, прийняті проти певних форм поведінки, включаючи розповсюдження інформації і ідей, які несумісні з повагою до свободи думки, совісті, релігії інших осіб. Є правомірна підстава вважати, що релігійні почуття віруючих, які гарантуються статтею 9 Конвенції, можуть піддаватися образі внаслідок провокаційного зображення предметів релігійного культу. Такі зображення можуть розглядатися як навмисне порушення духу терпимості, який є відмінною рисою демократичного суспільства.

Конвенцію необхідно розглядати в цілому, а тому тлумачення і застосування статті 10 в будь-якій справі повинно відповідати логіці Конвенції.

Стаття 10 дозволяє також державі втручатися у свободу виявлення  поглядів  і  в разі  запобігання  порушенню правопорядку. Для того, щоб показати, що оскаржуване втручання також задовольняє інші критерії пункту 2 статті 10, необхідно показати, що заходи, застосовані в конкретній справі, були   "необхідні   в   демократичному   суспільстві"   для "попередження порушення порядку".

Європейський суд перше за все підкреслював, що поняття "порядок" в даній статті відноситься не тільки до "публічного порядку" в сенсі статті 6. Воно також зачіпає і порядок, який має підтримуватись в рамках конкретної соціальної групи. Це стосується, наприклад, збройних сил, оскільки безпорядки в такій соціальній групі можуть мати наслідки для порядку в суспільстві в цілому. Звідси випливає, що втручання в свободу висловлювань відповідало б цій умові в тій мірі, в якій його ціллю було б попередження безпорядків в збройних силах8. (Енгель проти Нідерландів, Серія А, № 22).

Доступ до інформації.

Європейський суд з прав людини та Комісія з прав людини приділили багато уваги питанню доступу до інформації. В неопублікованому рішенні по справі "Бадер проти Австрії" Європейська   комісія   дійшла   наступного    висновку, обґрунтовуючи неприйнятність справи для подальшого розгляду в Європейському суді: "стаття 10 не гарантує приватним особам, що публічні влади спеціальними засобами інформуватимуть їх про справи суспільного значення".

Однак, в разі, коли інформація стосується стану довкілля, на думку Європейської комісії, виникають серйозні позитивні зобов'язання держави перед населенням, яке знаходиться під її юрисдикцією: "стаття 10 Конвенції накладає на держави обов'язок не тільки зробити доступною інформацію про довкілля, ... але й обов'язок збирати, систематизувати та розповсюджувати інформацію, яка за своєю природою не є безпосередньо доступною і не може стати відомою для населення, якщо публічні влади не діятимуть відповідним чином"9 (Гуерра та інші проти Італії, рішення по справі № 14967/89).

З іншого боку, охороняючи інтереси приватних осіб від втручання як з боку держави, так і з боку третіх осіб, Європейський суд розцінив законною відмову комерційній компанії в доступі до інформації з судових архівів з метою отримання інформації про потенційних позичувачів. На думку Європейського суду, "стаття 10 Конвенції не дає жодній особі або фірмі безумовного права на доступ до архівів, де міститься інформація про фінансовий стан третьої сторони, ні прав вимагати такого доступу від влад"10 (Групо Інтерпрес проти Іспанії, рішення по справі № 32849/96).

В разі, коли обмеження в доступі до інформації накладається на журналіста. Європейський суд також може визнати таке втручання законним, оскільки хоча стаття 10 ставить понад усе доступ до інформації, той факт, що на акредитацію журналіста накладаються певні умови, ще не є втручанням  у  право  отримувати  та  розповсюджувати інформацію.

Необхідно зазначити, що велика кількість заяв щодо порушення права на доступ до інформації надходила і надходить до Європейського суду від в'язнів. У більшості випадків Європейський суд визнавав такі обмеження неминуче пов'язаними із законним позбавленням волі і тому такими, що відповідають Конвенції.

Свобода висловлювань в галузі електронних засобів масової інформації

Європейський суд з прав людини почав своє існування за тих часів, коли ніхто не передбачав, що про електронні засоби масової інформації може йти мова. Однак, цей європейський контролюючий механізм є настільки гнучким і настільки всеохоплюючим, що ця тема не могла не торкнутися і його.

Більше того, необхідно зазначити, що в деяких справах Європейський суд торкався не тільки юридичних питань, але й технічних досягнень у галузі супутникових засобів масової інформації, зокрема Конвенції про транскордонне телебачення.

Вперше Європейський суд виніс рішення по справі, яка стосувалась електронних ЗМІ, в 1990 році. Це було рішення по справі "Гроппера Радіо АГ проти Швейцарії", яка стосувалась заборони, виданої органами швейцарської влади операторам швейцарської кабельної мережі ретранслювати програми з Італії.

Зокрема, Європейський суд прийняв рішення, що заборона не вийшла за межі свободи, яка надана національній владі для втручання в здійснення свободи висловлювання, оскільки це не було формою цензури, спрямованої на зміст або тенденцію програм, а заходом, вжитим проти станції, яку швейцарські влади могли обгрунтовано вважати швейцарською станцією, що навмисно діє по той бік кордну з метою стримати перевагу на статутною телекомунікаційною системою Швейцарії. (" Рішення у справі Гроппера Радіо АГ та інших від 28 березня 1990 року, Серія А, № 173)

Враховуючи третє речення пункту 1 статті 10 ("ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності в галузі радіо -, теле - або кінопідприємств")Європейський суд з розглядав і справи про суспільну монополію на електронні засоби масової інформації. Однією з справ, що торкається саме цього питання, є справа Інформаціонсферайн Лентіа та інші проти Австрії. У цій справі Європейський суд ухвалив, що австрійська монопольна система здатна забезпечувати якість та тематичну збалансованість програм завдяки праву національних влад наглядати за засобами масової інформації, таким чином, ця система має мету, яка узгоджується з третім реченням пункту 1 статті 10. Разом з тим. Європейський суд вважав, що втручання в діяльність позивачів, до яких призвела монополія, не було "необхідним у демократичному суспільстві":

- Європейський суд нагадав про фундаментальну роль свободи висловлювань в демократичному суспільстві, зокрема,  там,  де  вона завдяки  пресі  допомагає розповсюджувати інформацію та ідеї суспільного значення, з якими громадськість до того ж має право ознайомитись,

- Європейський суд наголосив на принципах плюралізму, гарантом якого має виступати держава, і відзначив що цей принцип є особливо важливим, коли справа стосується електронних засобів масової інформації, чиї програми транслюються надзвичайно широко,

- Отже, врахувавши вищенаведене, Європейський суд дійшов висновку, що далекосяжний характер обмежень, які суспільна монополія накладає на свободу висловлювань, означає, що виправдати їх може тільки крайня необхідність. У наш час виправданням для таких обмежень вже не можуть бути посилання на доступну чисельність частот і каналів. Далі Європейський суд вказав на збільшення числа спрямованих на австрійську аудиторію зарубіжних програм та на законність їх кабельної ретрансляції в країні. Насамперед, не можна стверджувати, що немає таких самих ефективних більш м'яких рішень, бо цьому суперечить практика деяких країн, які або певними різноманітними способами   обумовлюють   відповідні   ліцензії,   або спеціальними заходами забезпечують участь приватних підприємців у діяльності національної корпорації. Будь-які побоювання, що австрійський ринок виявиться занадто малим, щоб витримати достатню кількість станцій і запобігти "перегрупуванню" і створенню "приватних монополій", були сприйняті як необгрунтовані у світлі досвіду інших європейських країн порівняльного розміру, де приватні і суспільні   станції співіснують згідно з національними законами і додатковими постановами, що запобігають створенню приватних монополій12.

Розглянувши вже пізніше справу Радіо АВС в 1997 році, Європейський суд констатував, що Австрія впровадила законодавство, яке забезпечує виконання її міжнародних зобов'язань, а саме, прийнятий в 1997 році закон про регіональну трансляцію поклав край монополіям у цій сфері.

Наведений приклад наочно демонструє підхід, яким користується Європейський суд під час розгляду справ: і порівняльно-правовий, і технічний.12 (Рішення у справі Інформаціонсферайн Лентіа та інших ввід 24 листопада 1993 року, Серія А, № 276.)

Доступ до електронних засобів масової інформації

Європейський суд підкреслив, що свобода передачі інформації та ідей, яка є частиною права на свободу висловлювань, гарантованого статтею 10, не може включати загальне і необмежене право кожного громадянина або організації мати доступ до ефірного часу на радіо або телебаченні для того, щоб висловити свою думку. Разом з тим, Європейський суд вказав, що відмова в ефірному часі одній або декільком групам осіб може суперечити статті 10 (в залежності від обставин справи, розглянутої ізольовано або разом із статтею 14 Конвенції, яка забороняє дискримінацію).

Таке протиріччя може виникати, якщо, наприклад, під час виборчої кампанії одна політична партія виключається з трансляцій, а іншим надається ефірний час. Разом з тим, розподіл ефірного часу може здійснюватись за певними критеріями, визначеними радіо- або телекомпаніями відповідно до загальної політики своєї діяльності

Реклама.

Питання, що стосуються реклами, були вперше розглянуті Європейським судом в 1989 році у зв'язку із справою Маркт Інтерн Ферлаг ГмбХ. та Клаус Бірманн проти Федеративної Республіки Німеччина. У своєму рішенні Європейський суд нагадав, що "інформація комерційної природи не може виключатися із сфери дії статті 10, яка не стосується тільки стисло окреслених типів інформації або ідей та форм висловлювань"13(Рішення у справі Маркт Інтерн Ферлаг ГмбХ та Клауса Бірманна від 20 листопада 1989 року. Серія А, № 165.) У більш пізніх рішеннях Європейський суд підтверджував свою компетенцію розглядати справи, що стосуються втручання з боку державних органів в питання реклами. Однак, Європейський суд зазначив, що "рівень захищеності для інформації комерційного характеру має бути нижчим, ніж у випадку, коли висловлюються "політичні" ідеї в найширшому розумінні, за якими стоять цінності, що з точки зору   Конвенції   складають   саме   суть   ідеї   свободи висловлювання"14. (Х та Церква Сайєнтології проти Швеції, рішення від    5 травня 1979 року № 7805/77.) Тим не менше, на думку Європейського суду, реклама є одним із способів повідомити про якість пропонованих товарів і послуг. Тим не менше в деяких випадках вона може бути обмежена, в особливості для того, щоб запобігти недобросовісній конкуренції чи появі недостовірної реклами. В деяких випадках публікація навіть об'єктивної, правдивої реклами може бути обмежена для того, щоб забезпечити повагу прав інших осіб або в зв'язку з особливими обставинами визначених видів діяльності і професійних занять. Однак будь-які подібні обмеження мають бути ретельно проаналізовані Європейським судом, який має поглянути на оскаржуване втручання в світлі всієї справи в цілому.

Відповідно до практики, яка напрацьована Європейським судом, держави - учасниці Конвенції користуються певною свободою уяви при оцінці необхідності того чи іншого втручання, але ця уява знаходиться під контролем європейських органів як по відношенню до відповідних норм права, так і по їх застосуванню. Така свобода уяви особливо важлива в складній ситуації недобросовісної конкуренції. Це ж є вірним і по відношенню до реклами. Таким чином, в такому випадку завданням  Європейського  суду  обмежується тим,  щоб встановити, наскільки в принципі виправданими були заходи, застосовані на національному рівні, і їх відповідність.

Необхідно також заявити, що стаття 10 Конвенції гарантує свободу вираження поглядів "всім". В ній не проводиться межа в залежності від мети, що нею переслідується, - чи буде це отриманням прибутку чи ні, інший підхід мав би призвести до порушення статті 14. Стаття 10 може застосовуватись не тільки до визначеного типу інформації та ідей, особливо політичного характеру, але також і до художнього самовираження, інформації комерційного характеру і навіть до легкої музики і комерційним оголошенням, що транслюються за допомогою кабельного зв'язку.

Свобода висловлювань у пресі.

Суд неодноразово підкреслював, що свобода вираження поглядів є однією з основних опор демократичного суспільства, одна з основоположних умов для прогресу та розвитку кожної людини. Стаття 10 при умові дотримання вимог п. 2 застосовується не тільки по відношенню до "інформації" чи "ідей", які сприятливо сприймаються в суспільстві або розглядаються як необразливі чи не достойні увазі, але також і по відношенню до тих, що шокують, ображають, викликають занепокоєння у держави або частини населення. Такі вимоги плюралізму, толерантності, лібералізму, без яких не існує демократичне суспільство.

Ці принципи набувають особливого значення в тому, що стосується преси. Хоча преса і не повинна переступати межі, встановлені для "захисту репутації інших осіб", тим не менше на неї покладено місію по розповсюдженню інформації і ідей з політичних питань, а також щодо інших проблем, які становлять суспільний  інтерес.  Якщо  на пресі лежить  завдання розповсюдження інформації і ідей, то суспільство, з свого боку, має право отримувати їх. В цьому зв'язку Європейський суд не може прийняти погляду, який пропонувався неодноразово урядами - відповідачами по справах, які стосувались питання свободи преси,   про те, що завданням преси є тільки розповсюдження інформації, тлумачення якої потрібно залишити читачеві.

На думку Європейського суду, свобода преси надає суспільству найбільш досконалий інструмент, який дозволяє узнати і скласти уяву про ідеї і позиції політичних лідерів. В більш загальному вигляді можна сказати, що свобода політичної дискусії складає основу концепції демократичного суспільства, яка проходить через всю Конвенцію.

Відповідно, межі допустимої критики по відношенню до політиків як таких більш широка, ніж по відношенню до приватної особи. На відміну від останньої перший повинен виявляти більшу ступінь витриманості до слова чи дії. Немає сумніву, що пункт 2 статті 10 дозволяє захищати репутацію кожного, тобто розповсюджується і на політиків, навіть коли вони виступають не в особистій якості, але в таких випадках противагою подібного захисту виступає інтерес суспільства до відкритої дискусії з політичних питань.

Межі допустимої критики по відношенню до Уряду більш широкі, ніж по відношенню до пересічного громадянина чи навіть політичного діяча. В демократичній системі дії чи недоліки Уряду повинні стати предметом пильної уваги з боку не тільки законодавчих і судових органів, але й з боку преси і суспільної думки. Більше того, домінуюче положення, яке займає Уряд, робить необхідним, щоб він демонстрував стриманість, коли постає питання про кримінальне переслідування за критику, особливо коли є інші засоби відповіді на необґрунтовані нападки його противників чи засобів масової інформації. Тим не менше у компетентних органів державної влади як гарантів суспільного порядку залишається відкритою можливість прийняття заходів, в тому числі і кримінально-правового характеру, які будуть направлені на те, щоб адекватним способом, без зайвих ексцесів реагувати на необґрунтовані чи недобросовісні звинувачення.

Хоча існує певне загальна зацікавленість в тому,  щоб журналіст вільно отримував інформацію, він не може не розуміти, що надана ним обіцянка зберегти конфіденційність і не посилатись на джерело інформації повинно уступати більш важливому суспільному інтересу. Журналістське право не повинно розповсюджуватись на захист джерела, який повів себе mala fide чи, щонайменше, безвідповідально, і не повинна дозволяти йому передавати інформацію будь-якого виду. Спірна інформація в змістовному плані не була настільки цікава для суспільства, яка б виправдала втручання в права приватної компанії.

Захист журналістських джерел інформації є однією з основоположних умов свободи преси в тому вигляді, в якому вона знайшла своє відображення в законах і кодексах професійної поведінки в ряді Договірних Сторін і в ряді міжнародних актів. При відсутності такого захисту джерела не стали б надавати сприяння пресі, що негативно сказалось би на здатності преси надавати точну і надійну інформацію з питань, які становлять суспільний інтерес. В результаті життєво важлива роль преси як стража інтересів суспільства була б підірвана. Приймаючи до уваги важливість захисту журналістських джерел інформації для свободи преси в демократичному суспільстві і небезпечний вплив, який судовий наказ про викриття джерел інформації може надати на здійснення свободи преси, такий захід не може вважатися відповідним статті 10 Конвенції, якщо вона не виправдана більш важливою вимогою суспільного інтересу.

В справі "Гудвін проти Сполученого Королівства" Європейський суд з прав людини визнав неправомірним втручання держави в право заявника на свободу слова шляхом видання судового наказу, який вимагав від заявника викрити джерело інформації, оскільки вважав, що таке втручання з боку державних органів не є "відповідними і достатніми".

В будь-якому випадку, на думку Європейського суду з прав людини,  повинно  існувати  певне  співвідношення  між правомірною метою, що переслідується наказом про викриття журналістського джерела інформації, і засобами, застосованими для її досягнення.

Європейський  суд  з  прав  людини  неодноразово підкреслював роль преси в демократичному суспільстві. Хоча вона і не повинна переступати меж, а саме - поваги репутації та права інших осіб, тим не менш її обов'язок полягає в тому, ,що надавати інформацію - будь-яким засобом, який не суперечить її обов'язкам і відповідальності, - з усіх питань, які становлять суспільний інтерес, включаючи також і ті, які стосуються судових органів.

Вільні вибори і свобода слова, і особливо - свобода політичної дискусії, створюють основу будь-якої демократичної системи. Обидва права взаємопов'язані і укріплюють один одного: наприклад, як відмічав Європейський суд з прав людини в минулому, свобода слова слугує однією із необхідних умов для "забезпечення вільного вираження думки народу при виборі законодавчої влади". В зв'язку з цим особливо важливо, щоб всякого роду інформація і думки могли циркулювати вільно в період, який передує виборам.

Тим не менш ці два права можуть увійти в конфлікт при деяких обставинах, і тоді може бути необхідним, щоб до чи під час проведення виборів були встановлені певні межі свободи слова, які були б неприйнятними в інших умовах. Їх мета - забезпечити "вільне вираження поглядів народу при виборі законодавчої влади". Європейський суд з прав людини признає, що, встановлюючи рівновагу між цими двома правами. Договірні Сторони достатньо вільні в своїй уяві, як і в усьому, що пов'язано з організацією виборчої системи.

Суд неодноразово підкреслював, що свобода вираження поглядів є однією з основних опор демократичного суспільства і що гарантії, що надаються пресі, мають особливе значення. Преса, виконуючи покладену на неї функцію розповсюдження інформації і ідей в суспільних інтересах, не повинна переступати меж, встановлених, крім іншого, в інтересах "захисту прав і репутації інших осіб". В той час, коли на пресу покладається задача розповсюджувати такі інформацію та ідеї, суспільству надається право отримувати їх. Якщо б це було інакше, то преса не була б в стані грати свою життєво необхідну роль "собаки суспільства". Ці принципи, хоча вони й були сформульовані насамперед для друкованих засобів інформації, без сумніву, можуть бути застосовані і до всіх засобів масової інформації, незалежно від того, друковані вони чи аудіовізуальні.

При розгляді "обов'язків та відповідальності" журналіста потенційний вплив відповідного засобу інформації є важливим фактором, всі визнають, що аудіовізуальні засоби інформації мають більш вагомий і безпосередній вплив, ніж друковані. Аудіовізуальні засоби інформації можуть за допомогою образів передавати зміст, який не можуть донести друковані засоби інформації.

В той же час методи об'єктивного і збалансованого репортажу можуть суттєво змінюватись в залежності від інших особливостей засобу інформації. Ні Європейський суд, ні національні суди не можуть в даному питанні підмінити своїми власними поглядами погляди преси відносно того, яку техніку репортажу має вибрати журналіст. В цьому контексті Європейський суд нагадує, що стаття 10 захищає не тільки зміст ідей, що висловлюються, але й форму їх передачі.

Закінчуючи огляд рішень Європейського суду з прав людини щодо вимог статті 10 Конвенції, хотілося б зауважити, що підхід Європейського суду до свободи виявлення поглядів є більш філософським, з одного боку, а також більш демократичним, з іншого. Якщо порівняти підхід Європейського суду та українського національного законодавства до розгляду справ, що стосуються права на свободу слова, можна помітити певну зміну акцентів. Так Європейський суд вважає за доцільне не покладати обов'язок доведення правдивості тверджень на журналіста. На думку Суду, позивач, якщо він не згодний з тими відомостями, що наведені журналістом, повинен довести, чому вони не відповідають дійсності або чому вони порушують його право на повагу до його приватного життя. Українське законодавство обов'язок доведення покладає саме на журналіста або на засіб масової інформації.

Однак в зв'язку із цим необхідно мати на увазі, що Конвенція про захист прав і основних свобод людини є відповідно до Конституції України частиною українського національного законодавства. Такий статус цього унікального міжнародного правового акту надає можливість українським суддям використовувати Конвенцію як акт прямої дії, а обґрунтовувати   свою   позицію   за  допомогою   рішень Європейського суду, що має призвести не тільки до демократизації українського судочинства, але й запобігти зверненням проти нашої держави до Європейського суду з прав людини з позовами про порушення в Україні статті 10 Конвенції

 

 Семінари, що відбулисяся

 

ЦЕНТР СУДДІВСЬКИХ СТУДИЙСЕМІНАРИ, КАЛЕНДАР ПОДІЙНОВИНИ
СУДОВА ВЛАДА НА УКРАЇНІСУДОВА ВЛАДА ШВЕЙЦАРІЇСУДДІВСЬКИЙ КОРПУС УКРАЇНИ
МІЖНАРОДНІ ПРОГРАМИПРАВОВІ АДРЕСИ ИНТЕРНЕТФОРУМКОНТАКТ
Сьогодні
20 жовтня 2017

Анонс подій:

 



Архів заходів Центру>>


Опитування (архів)


підписатися на        розсилку новин з сайту
підтвердити підписку
нагадати пароль
відписатися



Наші публікації:

Архів публікацій>>


Вийшов новий номер Віснику Центру суддівських студій присвячений монiторингу доступностi, ефективностi та неупередженостi правосуддя в Українi


 
© 2001-2016. Центр суддівських студій. При копіюванні матеріалів та/або розміщенні їх у будь-якому інформаційному виданні -
посилання на Центр суддівських студій обов'язкове. E-mail: info@judges.org.ua, judges@i.com.ua

Підтримка сайту: Швейцарська Конфедерація