МІЖНАРОДНИЙ ФОНД
УКР ENG
 
news
/Forum/0_Forum.php

 

Швейцарська Конфедерація

 


 

 

 

 Архів  / Cемінари, конференціі, зустрічі 

 

Untitled Document

Н. В. Сибільова,
доцент Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого

 

Порядок організації та діяльність судової влади

ПЛАН:

1. Концепція судово-правової реформи в Україні – перший крок до утворення судової влади в Україні.

2. Судова влада та її інститути.

3. Принципи територіальности і спеціалізації та їх роль в організації й діяльності судової влади.

4. Принцип участі народу у здійсненні правосуддя і його вплив на організацію і діяльність судової влади.

5. Принцип доступності правосуддя і його вплив на організацію і діяльність судової влади.

6. Деякі проблеми забезпечення незалежності при формуванні керівного складу судів.

7. Завдання суддів у здійсненні судової реформи

 

1. Концепція судово-правової реформи в Україні – перший крок до утворення судової влади в Україні

Початком становлення судової влади в Україні вважається прийняття Концепції судово-правової еформи, що була схвалена Верховною Радою України 28 квітня 1992 року. Головними завданнями судової реформи тоді було визнано утвердження судової влади в державному  механізмі, як самостійної і незалежної від законодавчої та виконавчої влад. Заради досягнення цієї мети мають бути здійснені:

• перебудова судової системи;
• створення нового законодавства;
• вдосконалення форм судочинства.

Одночасно Концепція визначила орієнтири, у напрямку яких мали б здійснюватись перетворення. Так, наприклад, щодо вдосконалення форм судочинства, передбачалося:

По-перше, створення такого судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом, створило б умови для дійсної змагальності і реалізації презумпції невинуватості.

По-друге, радикальне реформування процесуального законодавства, деідеологізування і наповнення його гуманістичним змістом.

По-третє, диференціювання форм судочинства, зокрема, в залежності від ступеня тяжкості злочинів.

Ці завдання мають бути вирішені у нових процесуальних кодексах, робота над якими розпочалася ще з часів прийняття Концепції, але й досі не завершена.

Щодо створення нового законодавства і перебудови судової системи, то були намічені такі кроки:

• шляхом ефективного розмежування повноважень гарантувати самостійність і незалежність судових органів від впливу законодавчої і виконавчої влади;

• створити систему законодавства про судоустрій, яке б забезпечило незалежність судової влади;

• гарантувати право громадянина на розгляд його справи компетентним, незалежним і неупередженим судом;

• поступово здійснити спеціалізацію судів;

• чітко визначити компетенцію різних ланок судової системи;

• ввести розгляд окремих категорії судових справ суддями одноособово, а також колегіями професійних суддів та суддями з розширеною колегією народних засідателів;

• встановити судовий контроль за законністю та обгрунтованістю процесуальних рішень слідчих органів, які обмежують права громадян;

• здійснювати перевірку законності та обгрунтованості судових рішень в апеляційному і касаційному порядку та за нововиявленими обставинами.

З цього переліку видно, що деякі завдання мають загальний, принциповий характер, а деякі – більш конкретний, прикладний.

Деякі з цих намагань були реалізовані на першому етапі виконання судово-правової реформи у вигляді змін та доповнень до чинного законодавства, наприклад, стосовно складу суддів при розгляді окремих категорій справ, а також стосовно судового контролю щодо законності та обгрунтованості процесуальних рішень слідчих органів щодо арешту та деяких інших.

Інші – у вигляді окремих законів: “Про статус суддів”, “Про органи суддівського самоврядування”, “Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів України”. Але спільним недоліком усіх цих законів було те, що усі вони розроблялися під час Конституції, що була прийнята у 1978 році і яка базувалася на зовсім інших ідеологічних засадах. Лише прийняття нової Конституції України, яка нормативно закріпила досягнення світової правової культури щодо прав людини і організації державної влади надало змогу інтенсифікувати процес законодавчого забезпечення судової влади на підставі конституційних положень та накреслень Концепції правової реформи в Україні.

Саме законодавчим основам та гарантіям судової влади була присвячена перша лекція теми “Становлення судової влади в Україні”.

Мета цієї лекції: “Порядок організації та діяльності судової влади” – розкрити принципові положення, що визначають порядок організації та діяльності судової влади, показати, як їх реалізація передбачена у Концепції і Конституції України і як ці принципові вимоги реалізуються в останніх проектах Закону “Про судову систему” (“Про судоустрій”).

2. Судова влада та її інститути

Судова влада, як одна з трьох основних гілок державної влади, діє через свої інститути:

• суди, як органи судової влади;

• суддів, як носіїв судової влади.

Порядок організації та діяльності зазначених інститутів вперше був  закріплений у Концепції, а потім загальним чином врегульований Конституцією України, розділом VIIІ. Так, стосовно судів у Концепції й Конституції були визначені:

• принципи, на яких має бути побудована нова судова система;

• перелік і назва судів, які мають утворити нову судову систему;

• види перегляду судових справ;

• форми участі народу у здійсненні правосуддя;

• та склад суду при розгляді справ.

Ці основні параметри повинні бути враховані при розробці нового Закону “Про судоустрій” (“Про судову систему”).

До моменту розгляду проектів нового закону у першому читанні їх існувало біля шести, а з врахуванням варіантів кожного з законів, так і взагалі біля десяти. Нині до другого читання готується проект, який є узгодженим варіантом двох законопроектів, що набрали найбільшу кількість голосів народних депутатів. Вказане дає підставу сподіватись на те, що новий Закон “Про судоустрій” (“Про судову систему”) збереже в значній мірі ті положення, що в ньому тепер містяться, і тому вони можуть бути використані при розкритті нашої теми.

3. Принципи територіальности і спеціалізації та їх роль в організації й діяльності судової влади

Конституція України (ч. ст. 125) визначила, що система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації, при цьому зміст цих понять не було розкрито. Це спричинило різноманітне тлумачення їх змісту, що знайшло своє відображення і в проектах Закону “Про судоустрій”.

Принцип територіальності тлумачиться, в основному, однозначно: як побудова судової системи згідно з адміністративно-територіальним поділом України, закріпленим у ст. 133 Конституції України. А от зміст принципу спеціалізації і, особливо, межі його реалізації розуміються по-різному. Перш, ніж розкривати сутність цих принципів, слід знати, що вони націлені на реалізацію вимог міжнародних актів щодо забезпечення доступності правосуддя та розгляд справи компетентним, незалежним і неупередженим судом.

Спеціалізація, як принцип побудови судової системи, означає, що конкретний суд, як елемент цієї системи, наділений повноваженнями розглядати і вирішувати судові справи, що випливають з певного виду правовідносин.

Спеціалізація, як принцип організації роботи певної судової установи означає, що в ній визначаються конкретні судді, які спеціалізуються на розгляді судових справ, що також випливають з певного виду правовідносин (так звана внутрішня спеціалізація).

В Концепції на першому етапі здійснення реформи була передбачена спеціалізація суддів, на другому етапі – спеціалізація судів. На момент прийняття Концепції в районних судах внутрішня спеціалізація вже діяла, хоча вона мала лише організаційний характер й існувала тільки в тих судах, де це було можливим.

Спеціалізація суддів в обласних судах та Верховному Суді України була законодавчо зафіксована і виявлялась в утворенні відповідних судових колегій. Спеціалізація судів теж вже була реалізована шляхом утворення арбітражних судів.

Концепція передбачала поступовість здійснення спеціалізації судів і накреслила окремі види спеціалізації.

Так, арбітражні суди мали залишитися автономною гілкою судової системи, котра не була підпорядкована Верховному Суду України із збереженням існуючої ланковості і компетенції.

Військові суди повинні бути збережені, як підсистема у системі загальних судів з підпорядкуванням Верховному Суду України. Однак, по-перше, їх компетенція мала бути звужена: щодо кримінальних справ – тільки по справам про військові злочини військовослужбовців, щодо цивільних – тільки по справах про їх соціальний захист. По-друге, військові суди мали бути звільнені від будь-якої залежності від військового командування.

Запроваджувалось адміністративне судочинство, метою якого мав стати розгляд спорів між громадянином і органом державного управління.

Було передбачено, що на рівні району вводяться адміністративні судді, які організаційно входять до складу районних (міських) судів. В обласних судах створюються судові колегії в адміністративних справах. У Верховному Суді України діє колегія з адміністративних справ. В ході судової реформи суди з адміністративних справ виділяються в окрему підсистему. Але останнє мало відбуватися вже на другому етапі судової реформи. До речи, другий етап передбачав поряд з адміністративними створення також судів по розгляду сімейних справ, в справах неповнолітніх.

Ці докладно виписані намагання мали бути регламентовані законодавчо у відповідних законах, але, перш за все, необхідно було прийняти Конституцію, яка б визначилася з цих питань принципово. Після її прийняття стало зрозуміло, що деякі суттєві питання у Конституції вирішені інакше, ніж у Концепції про судово-правову реформу.

Так, було проголошено, що судочинство здійснюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції, а найвищим судовим органом в системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Одночасно нормативно була закріплена ідея Концепції, що система загальних судів будується за принципами територіальності і спеціалізації. Однак спеціалізація можлива лише в межах судів загальної юрисдикції, і вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.

Таким чином, Конституція запропонувала спеціалізацію, не назвавши її види, і одночасно включила арбітражні суди в систему загальних судів, підпорядкувавши їх Верховному Суду України.

З того часу розпочався бурхливий процес розробки проектів судоустрійних законів, одним з наріжних камінів котрих було питання про розміщення підсистеми арбітражних судів.

Дискусія точилася з приводу: ввести господарські суди безпосередньо до складу обласних, територіальних судів у якості окремої колегії (палати) або залишити систему цих судів більш автономною, забезпечивши єдність судової системи  відповідними повноваженнями Верховного Суду України щодо застосування законів арбітражними (господарськими) судами.

Щодо іншої гілки спеціалізованих судів – адміністративної, то її ще треба буде утворити. Більшість пропонувала майже таку ж схему адміністративних судів, як і господарських, але, на жаль, без вирішення (на відміну від господарських) предметної підсудності цих судів.

Одночасно слід мати на увазі, що юрисдикція адміністративних судів не розповсюджується на традиційні адміністративні правопорушення, справи по яких розглядатимуть, як і тепер, місцеві районні (міські) суди. Адміністративні суди утворюються заради вирішення питань, що випливають з адміністративних правовідносин, де однією з сторін є держава в особі владних інститутів, а другою – громадянин, який чекає від суду захисту від неправомірних посягань на його права і свободи. Які ж це мають бути справи? На наш погляд, це мають бути:

• справи про забезпечення відповідних нормативних актів Конституції і законам України;

• справи про відновлення прав і свобод людини, порушених рішеннями, діяльністю або бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;

• справи за скаргами засуджених на рішення, дії чи бездіяльність адміністрації установ виконання покарань;

• справи за скаргами учасників процесу на дії та рішення слідчого, дізнавача, прокурора з кримінальної справи;

• справи про дачу згоди на тримання під вартою і затримання осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, арешт, огляд або обшук.

Стосовно двох останніх випадків дещо докладніше. Чинне законодавство (КПК України) передбачає здійснення судового контролю за законністю і обгрунтованістю деяких рішень прокурора та органів попереднього розслідування. Але слід мати на увазі неминуче збільшення обсягу і розширення функціональної спрямованості діяльності суду, що постануть у зв’язку з закінченням терміну, передбаченого п. 13 “Перехідних положень” Конституції України, тобто після 28 червня 2001 року: “Особа може бути заарештована або утримуватися під вартою, а в її помешканні або іншому володінні можуть бути зроблений огляд чи обшук тільки за вмотивованим рішенням суду”.

Які ж організаційні наслідки викличе зміна процесуального порядку прийняття зазначених рішень? Відомо, що суддя, який прийняв таке рішення стосовно кримінальної справи, не правомочний потім розглядати цю справу. Крім того, ситуація може скластися так, що ці рішення щодо однієї і тієї ж справи можуть прийматися різними суддями одного і того самого суду. Треба мати на увазі, що ці питання повинні розвязуватися з дотриманням правил судочинства в умовах гласності і змагальності, а не в тиші прокурорського кабінету. Насправді суддям значну частину часу доведеться приділяти розв’язанню цих питань, що неминуче призведе до збільшення термінів розгляду кримінальних, цивільних та адміністративних справ.

Підтвердження цим висновкам можна знайти вже тепер у судовій практиці Верховного Суду України (Вісник Верховного Суду України, № 5(15). 1999. С. 14-15.).

Декілька міркувань щодо військових судів. Проекти законів “Про судоустрій” свідчать про те, що є як прихильники, так і противники збереження системи військових судів. Між тим, експерти Венеціанської комісії, які здійснювали експертизу проектів закону зробили зауваження щодо необхідності збереження військових судів.

Сьогодні існує кілька законопроектних варіантів вирішення долі військових судів:

1) скасування всієї підсистеми військових судів з передачею підсудних їм нині справ відповідним територіальним судам;

2) збереження підсистеми в існуючому вигляді із зміною компетенції;

3) збереження тільки військових судів гарнізонів для розгляду справ стосовно військовослужбовців, які скоїли військові злочини. При цьому перегляд вироків може здійснюватися або регіональними військовими судами, або обласними апеляційними судами. Щодо касаційного перегляду за будь-якого варіанту слід враховувати, що нова форма касаційного перегляду буде нейтральною до фактичних обставин судової справи, оскільки буде торкатися лише застосування процесуального або матеріального закону.

На наш погляд, найприйнятніший останній варіант, оскільки він є перехідним до скасування системи військових судів. Справді, чисельність Збройних сил України найближчими роками має бути скорочена до 300 чи трохи більше тисяч осіб. така цифра дорівнює чисельності населення одного з адміністративних районів у великих містах (Києві, Харкові, Дніпропетровську), на території яких діє один районний суд. Тим часом, зараз нараховується 22 військові суди гарнізонів, 3 військові суди регіонів і один Військово-морських сил України, а також Військова колегія ВС України, а, між тим, процесуальних особливостей у розгляді зазначених справ і застосування матеріального закону немає, тобто військові суди є умовно спеціалізованими.

4. Принцип участі народу у здійсненні правосуддя і його вплив
на організацію і діяльність судової влади

Також дуже цікаво проаналізувати, як передбачалося Концепцією реалізовувати загальносвітовий принцип діяльності судової влади – участь представників народу у здійсненні правосуддя, і як він був закріплений в Конституції і запропонований у проектах законів “Про судову систему” (“Про судоустрій”).

Концепція представила реалізацію цього принципу в такій формі: розгляд окремих категорій справ суддями з розширеною колегією судових засідателів. Він був нормативно закріплений в КПК у вигляді такого складу суду: два судді і три народних засідателів, які користуються при здійсненні правосуддя однаковими правами з професійними суддями. Причому, такий склад діє при розгляді дуже незначного кола кримінальних справ. Усі інші кримінальні справи розглядаються або у складі трьох професійних судів, або одноособово. До речі, одноособово з того часу слухаються й усі цивільні справи. Таким чином, реалізація принципу участі народу у здійсненні правосуддя дуже звузилася. Через декілька років Голова Верховного Суду України В. Ф. Бойко визнав такий підхід помилковим. На час прийняття Конституції України вже був накопичений чотирьохрічний досвід реалізації цього принципу у вищезазначеному вигляді. І, мабуть, тому Конституція, навпаки, збільшила ці форми, вказавши, що “народ безпосередньо бере участь у здісненні правосуддя через народних засідателів і присяжних”, тобто справи можуть розглядатися або за участю народних засідателів, або за участю присяжних. Ці інститути суттєво відрізняються між собою, перш за все, обсягом повноважень. Народні (судові) засідателі є рівноправними з професійними суддями при розгляді справ, активні у процесі і спільно з суддею вирішають усі питання, у тому числі і при постанові вироку чи рішення. Присяжні засідателі організаційно відокремлені від професійного судді, не наділені активністю при розгляді справ і вирішують не усі питання, які необхідні при постанові вироку, а лише ті, що стосуються фактичних обставин справи. Вони не мотивують, з яких підстав вони прийняли те чи інше рішення, чим керувалися. Їх вердикт є остаточним і перегляду в апеляційному порядку не підлягає, а може  бути переглянутий в касаційному порядку з питань порушення процедури судового розгляду.

Як правило, в державах, де судова влада здійснюється з участю народного елемента, застосовується або та, або інша форма участі народу у здійсненні правосуддя. Здається, тільки у нас, в Україні, запропоновані обидві форми. Тому незабаром, після прийняття Конституції України, з’явилися висловлення щодо доцільності існування інституту присяжних засідателів у класичному варіанті, і пропозиції залишити його як “ерзац”, тобто таким, що зовнішньо нагадує вказаний інститут. Ці ідеї знайшли своє відбиття і у проектах законів “Про судоустрій”, які до того ж постійно відмежувались від детальної регламентації організації суду присяжних.  

В усіх проектах проглядається два погляди на змістовний бік діяльності суду присяжних. Визнаючи, що суд присяжних в Україні діятиме тільки в кримінальному судочинстві, автори проектів вважають, що в законі “Про судоустрій” повинні бути закріплені лише порядок формування списку присяжних, вимоги, що пред’являються до кандидатів у присяжні, та їх статус. А щодо до таких принципових питань, як обсяг повноважень і форми участі присяжних засідателів у процесі, розробники проектів вважають, що вони є предметом регулювання кримінально-процесуального закону.

Проекти визначилися лише з кількісним складом суду присяжних – один суддя і шість присяжних засідателів, які повинні спільно вирішувати всі основні питання кримінальної справи: про винуватість або невинуватість, кваліфікацію, вид і розмір покарання.

Заперечення проти закріплення в законі такого “суду присяжних” випливають з наступного.

Конституція чітко закріпила, що в Україні запроваджується дві форми участі народу в здійсненні правосуддя – суд з участю народних засідателів і суд з участю присяжних засідателів. Просте збільшення кількості суддів і засідателів без зміни змісту процесуальної діяльності порівняно із судом народних засідателів не означає появи якісно нового суду – суду присяжних.

Нарешті, сама Конституція вимагає створення суду присяжних як суду якісно (а не кількісно) відмінного від суду народних засідателів. У ст. 129 Конституції чітко сформульовано: “Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних”.

Колегія суддів – це ж не тільки 3-5 суддів-професіоналів, а й суд у складі судді (суддів) і рівноправних з ними народних засідателів. Звідси випливає, що в законі “Про судоустрій” має бути передбачене створення і суду з участю народних засідателів, і суду присяжних засідателів, який повинен відповідати основним характеристикам цього суду в його англо-саксонському варіанті. Інше вирішення цього питання можливо тільки при внесенні відповідних змін до Конституції.

Яке ж місце цього суду в судовій системі? Він може бути її самостійним структурним елементом. Разом з тим, виходячи з того, що такий суд повинен бути тільки один в області, не виключається його входження в структуру обласних апеляційних судів, оскільки з апеляційною інстанцію у нього не може бути процесуальних відносин.

5. Принцип доступності правосуддя і його вплив на організацію і діяльність судової влади

Концепція однією з задач реформи проголосила реалізацію демократичних ідей правосуддя, вироблених світовою практикою і наукою. Однією з таких ідей є доступність правосуддя. Згідно Концепції реалізація цього принципу має відбуватися шляхом:

• максимального наближення судів до населення;

• чітко визначеної компетенції різних ланок судової системи;

• перевірки законності і обгрунтованості судових рішень в апеляційному і касаційному порядку.

Які наслідки мають ці вимоги для організації і діяльності судової влади?

По-перше, більшість або, навіть, усі справи: кримінальні, цивільні, адміністративні, господарські мають бути розглянуті вперше за суттю місцевими судами.

По-друге, неможливість об’єднання в одній судовій установі двох послідовних судових інстанцій, тобто один й той же суд не може розглядати спочатку по першій, а потім по апеляційній, по першій, а потім по касаційній, по апеляційній, а потім по касаційній інстанції.

По-третє, основною формою перегляду справ має бути апеляційна інстанція. Чому? Тому що міжнародні акти, що вирішують питання прав особи на правосуддя, вимагають від держав забезпечення права на оскарження судового рішення і повторний розгляд справи неупередженим судом. Процесуальний порядок, згідно якого тепер здійснюється перегляд справ у касаційній інстанції, неможливо назвати розглядом справи.

Саме такими світовими принципами керувалися законодавці, які нормативно закріпили чотирьохланковість судової системи, причому одночасно вони дали назву кожної ланки: місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України. Як бачимо, тільки суди другої линки іменуються за своїми інстанційними повноваженнями, і це не випадково. Бо саме цим підкреслюється новизна цієї інстанції для вітчизняного судоустрою, а також її загальність, незалежність від гілок судової системи і видів судочинства.

Ще одним чинником, який впливає на кількість щаблів судового устрою, є підсудність справ. Якщо закон передбачає підсудність справ по першій інстанції різним ланкам судової системи, то автоматично збільшується кількість вищих судових установ.

Також слід розуміти, чому будуть запроваджені саме такі види інстанцій і саме у такій послідовності: перша, апеляційна (касаційна), касаційна, повторна касаційна. Перша інстанція є традиційною і розглядає справу по суті. Вид наступної інстанції залежить від того, в якому складі слухалася справа і на які порушення принесена скарга.

Так, якщо справа слухалася одноособово або колегіально – наступний вид перегляду, як правило, апеляційний, тобто новий розгляд справи в цілому або в частині змісту скарги з постановою нового рішення.

Якщо справа слухалася з участю присяжних засідателів в його класичному варіанті, наступний вид перегляду справи тільки касаційний.

Якщо скарга принесена не за суттю, а у зв’язку з процесуальними порушеннями, можливий перегляд справи у касаційному порядку.

Після апеляційної інстанції, коли стороні була надана можливість двічі звертатися до суду для повного розгляду справи заради вдоволення її інтересів, вона вже не може ініціювати процес перегляду справи. Однак сама судова влада через свої інстанції може ініціювати процес розгляду справи в касаційному порядку, “заради інтересів правосуддя”, тобто для усунення процесуальних порушень, які “не прикрашають” судову владу. Цю схему можна накреслити так:

Перша інстанція → апеляція → касація → повторна касація

Перша інстанція → касація → повторна касація (для суду присяжних чи у випадку принесення скарги з приводу процесуальних порушень).

Вказаний принцип закріплений в Конституції і чітко відбитий у побудові судової системи України в останньому проекті Закону.

6. Деякі проблеми забезпечення незалежності при формуванні керівного складу судів

Задля забезпечення незалежності суддів як носіїв судової влади Концепція судово-правової реформи у якості однієї з гарантій передбачала безстрокове обрання суддів усіх загальних судів Верховною Радою України, але при займанні посади вперше йому повинно було передувати призначення на пятирічний строк. Ця гарантія незалежності була закріплена в Конституції з уточненням стосовно того, хто має призначати на перший п’ятирічний строк – Президент України. Це питання не викликало спорів ні серед науковців, ні серед суддів. Але списи почали ламатися з іншого, вважалося б, незначного питання: хто має призначати голів судів усіх ланок, за винятком Голови Верховного Суду України, порядок обрання якого вирішала сама Конституція. 

Дискусійно, діаметрально протилежно вирішене воно у низці проектів. Але це питання, незважаючи на всю його гостроту, є таким лише для вітчизняного судоустрою. Незалежно від того, як це питання буде вирішене в законі, необхідно знати світовий досвід і розуміти, чому Венеціанська комісія зробила Україні зауваження по його вирішенню. Справа не в тому, хто призначає суддю на посаду голови або його заступника, а в його повноваженнях.

Світовий досвід свідчить про те, що особа, яка наділена повноваженнями по здійсненню правосуддя, не може бути одночасно наділена адміністративними повноваженнями. Так, у США суддя займається виключно правосуддям, а усі питання підготовки справ, організації роботи, технічного забезпечення вирішуються клерком і підпорядкованим йому апаратом суду. В цілому ж, вся ця служба підпорядковується Департаменту судової адміністрації. В інших державах, історично і територіально ближчих до нас, наприклад, в Чехії суддя теж не здійснює адміністративні функції, і увесь апарат суду призначається, контролюється і керується Міністерством юстиції. І тільки в нашій вітчизняній традиції голова суду одночасно і суддя, і керівник державної установи з усіма наслідками, переважно негативного характеру, що випливають з цього. Слід навести хоча б такий приклад: суддя і секретар судового засідання є дві незалежні процесуальні фігури у судовому засіданні, кожний із своїм статусом. Між тим, згідно нашого судоустрійного законодавства секретар судового засідання підпорядковується адміністративно керівнику суду або його заступнику, або судді, коли він виконує їх обов’язки. З точки зору реалізації принципів правосуддя це є неприпустимим. Але ви будете згодні зі мною, що це процесуальна неприпустимість є дуже і дуже зручною. Однак те, що є зручним для судді, не завжди узгоджується з цілями і завданнями правосуддя.

Між тим, такий підхід був перейнятий усіма без винятку проектами закону, у тому числі і останнім. Це було зрозуміло, якщо без змін залишилися повноваження Міністерства юстиції щодо судових установ. Однак проект закону передбачає утворення Державної судової адміністрації з повноваженнями, аналогічними або такими, що перебільшують повноваження Судового департаменту США, і одночасно зберігає без змін повноваження голови судової установи. Зрозуміло, що така непослідовність викликала у експертів дуже негативні зауваження. На нашу думку, судді мають більш активно брати участь у формуванні керівного складу суддів. Уявляється, що досить номінальні повноваження органів суддівського самоврядування можуть бути наповнені реальнім змістом, якщо їм буде надане право призначати голів відповідних судів та їх заступників на визначений в законі термін. В такому разі голови судів звітуватимуть про стан роботи суду не перед сторонніми органами або головами вищого суду, а перед суддівською спільнотою, що буде ефективною гарантією їх незалежності. І такий порядок слід запропонувати незалежно від того, які повноваження будуть надані головам судів.

7. Завдання суддів у здійсненні судової реформи

Розуміння необхідності судової реформи і особливо її змісту неможливе без визначення тієї ролі, яка відводиться суддям у її здійсненні. Відповідь на ці питання можна знайти, перш за все, у Конституції, а також в низці міжнародних актів, до яких Україна приєдналася, обравши шлях на входження у світову та європейську спільноту.

Конституція проголосила Україну правовою державою, в якій людина, її життя й здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності органів держави, у тому числі судів. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх прав і свобод, оскільки право на судовий захист не може бути обмежене. Саме для забезпечення судового захисту прав і свобод людини судова влада має бути незалежною, самостійною; суди – компетентними; судді – неупередженими; судовий розгляд – гласним, змагальним; учасники процесу – рівними перед законом і судом.

Саме заради таких цілей діє судова влада і наділяється такими великими гарантіями. Тому як зразок формування завдань судової влади і ролі суддів пропоную прослухати преамбулу Рекомендації № 12(94)12 Комітету міністрів державам-членам щодо незалежності, дієвості та ролі суддів:

“Комітет міністрів, згідно зі статтею 15.b Статуту Ради Європи,

враховуючи статтю 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі - Конвенція), у якій визначено, що “кожна людина має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону”;

враховуючи Основні принципи Організації Об’єднаних Націй щодо незалежності судочинства, ухвалені Генеральною Асамблеєю ООН у листопаді 1985 р.;

відзначаючи важливість суддів та інших осіб, що здійснюють судочинство, у забезпеченні захисту прав і основних свобод людини;

бажаючи забезпечити незалежність суддів, з тим щоб посилити верховенство права в демократичних державах;

усвідомлюючи необхідність зміцнити становище та владу суддів, з тим щоб було встановлено дійову та справедливу правову систему;

розуміючи, що бажано було б забезпечити виконання суддівських обов’язків, спрямованих на захист інтересів кожної особи,

рекомендує урядам держав-членів ужити всіх необхідних заходів або зробити їх більш ефективними, з тим щоб піднести роль як кожного окремого судді, так і всього суддівського корпусу в цілому та зміцнити їхні незалежність і дієвість”.

 

Література:

1. Конституція України.

2. Концепція судово-правової реформи в Україні.

3. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права.

4. Конвенція про захист прав людини і основних свобод (Рим, 4.11. 1950 р.).

5. Основні принципи незалежності судових органів (Мілан, 6.09. 1985 р.).

6. Рекомендація № R(94)12 Комітету міністрів державам-членам щодо незалежності, дієвості та ролі суддів (13.10. 1994 р.)

7. Бойко В. Ф. Якою повинна бути наша судова система? // Голос України, № 212, 25.11.99 р.

8. Білоусенко В. Г., Пилипчук П. П. Суд присяжних: яким йому бути? // Вісник Верховного Суду України, № 2(8), 1998. С. 14.

9. Євдокімов В. Судоустрій – пошук оптимального варіанту. // Голос України, № 179, 28.09.99 р.

10. Маляренко В. Т. До питання про участь представників народу у здійсненні кримінального правосуддя. // Вісник Верховного Суду України, № 6(16), 1999. С. 38.

11. Пилипчук П. П. Апеляційне провадження у кримінальних справах. // Вісник Верховного Суду України, № 2(4), 1997. С. 55.

12. Притика Д. Вищі спеціалізовані суди як конституційна гарантія демократизації судової влади. // Право України, № 12, 1999. С. 15.

13. Сібільова Н. В., Хотенець В. М. Перший закон діалектики або Скільки потрібно проектів для прийняття закону “Про судоустрій” // Закон і бізнес,  10.12. 1998 р.

14. Стефанюк В. Адміністративний процесуальний кодекс України. Яким йому бути? // Право України, № 12, 1999. С. 11.

15. Стефанюк В. Запровадження адміністративної юстиції в Україні. // Право України, № 7, 1999. С. 5.

16. Стефанюк В. С. Судовий контроль за діяльністю органів державної влади. // Вісник Верховного Суду України, № 1(7), 1998. С. 55.

17. Шевчук П. І. До питання створення та дії апеляційних судів у судовій системі України. // Вісник Верховного Суду України, № 2(8), 1998. С. 5.

18. Шишкин В. И. Реализация конституционных норм о создании специализированных судов. // Київ: Правова держава, 1998. С. 250-256.

19. Шишкін В. І. Адміністративний суд України // Право України, 1997. № 5. С. 58-62.

Російські видання:

20. Стецовский Ю. И. Судебная власть. М., 1999.

21. Полудняков В. И. Мир правосудия. С.-Пб., 1997.

  

 Семінари, що відбулисяся

 

ЦЕНТР СУДДІВСЬКИХ СТУДИЙСЕМІНАРИ, КАЛЕНДАР ПОДІЙНОВИНИ
СУДОВА ВЛАДА НА УКРАЇНІСУДОВА ВЛАДА ШВЕЙЦАРІЇСУДДІВСЬКИЙ КОРПУС УКРАЇНИ
МІЖНАРОДНІ ПРОГРАМИПРАВОВІ АДРЕСИ ИНТЕРНЕТФОРУМКОНТАКТ
Сьогодні
23 жовтня 2017

Анонс подій:

 



Архів заходів Центру>>


Опитування (архів)


підписатися на        розсилку новин з сайту
підтвердити підписку
нагадати пароль
відписатися



Наші публікації:

Архів публікацій>>


Вийшов новий номер Віснику Центру суддівських студій присвячений монiторингу доступностi, ефективностi та неупередженостi правосуддя в Українi


 
© 2001-2016. Центр суддівських студій. При копіюванні матеріалів та/або розміщенні їх у будь-якому інформаційному виданні -
посилання на Центр суддівських студій обов'язкове. E-mail: info@judges.org.ua, judges@i.com.ua

Підтримка сайту: Швейцарська Конфедерація