МІЖНАРОДНИЙ ФОНД
УКР ENG
 
news
/Forum/0_Forum.php

 

Швейцарська Конфедерація

 


 

 

 

 Архів  / Cемінари, конференціі, зустрічі 

 

Untitled Document

Джеремі Макбрайд,
експерт Ради Європи


Принципи, що визначають тлумачення та застосування
Європейської конвенції з прав людини


Вступ.

Не слід забувати, що самe лише ознайомлення з текстом положень Європейської Конвенції з прав людини не дає змоги збагнути весь її смисл, адже, попри існування різноманітних підходів, з яких можна скористатися, беручись тлумачити юридичні тексти, лише той, який відповідає обраному Європейським судом з прав людини, гарантуватиме застосування цих положень у спосіб, що відповідає міжнародним зобов'язанням щодо забезпечення визначених у ній прав і свобод. Підхід Суду виявляємо у його рішеннях по справах, узятих ним до розгляду, та в усій його практиці, що внаслідок цього постала. Звісно, справи колишні не завжди гратимуть вирішальну роль в українських умовах, бо ж обставини у них не обов'язково тотожні з конкретними обставинами, які виникають тут. Хоч там як, рішення Суду завжди треба розглядати в світлі конкретної правової системи, у якій виникнув спір. Проте самий факт, що справа виникла на ґрунті іншої країни, зовсім не значить, що прийняте в ній рішення не допомагає з'ясувати принципові вимоги, які зафіксовано в положеннях Конвенції, застосовуваних як норми національного права України. І це, зокрема, тому, що є чимало правових систем, які мають з українською багато спільного, щодо яких вже маємо конкретні прецеденти. Втім, навіть якщо правова система країни, яка має дотичність до якоїсь справи, значно за своїм характером відрізняється від української, природа питання, з якого приймається рішення, у багатьох випадках виявиться не обмеженою специфікою конкретної правової системи, тож відповідне рішення може, таким чином, правити за корисне джерело при реалізації вимог того чи того положення Конвенції (Ця практика може також орієнтувати щодо того, на які права людини, передбачені Конституцією, треба посилатися в якихось конкретних випадках, хоча останнє слово тут, звичайно, належить Конституційному Суду. Ця практика, власне, могла б виявитися також корисною при запровадженні в дію більш конкретного законодавства - наприклад, КПК. Це тому, що розглянуті справи творять дедалі об'ємніший архів прикладів, у яких ті чи ті закони або практичні дії були піддані ретельному аналізові з метою встановлення їхньої відповідності Європейській Конвенції і її основним принципам. Ці закони і юриспруденція визнавалися або ж недосконалими в тому чи тому стосунку, або ж отримували "довідку про проходження карантину". Хай який результат розгляду окремої справи, всі рішення допомагають щораз більше поглиблювати власне розуміння того, як застосовувати різноманітні стандарти. Отож чи вирішує суддя справу з посиланням на Конституцію, Конвенцію, КПК чи ще якесь відповідне законодавство, можна чималому навчитися, якщо придивитися, як подібну проблему раніше розв'язував Європейський Суд, а знайомство з його практикою стає, таким чином, суттєвим з огляду на правильне застосуванням законів в цій царині.). У цій праці насамперед розглянемо аспекти підходу Суду до тлумачення, а відтак зупинимось на низці інших суттєвих питань, про які слід пам'ятати, докладаючи зусиль до імплементації таких положень.


Динамічність і цілеспрямованість підходу до тлумачення.

Два доволі складні для осягнення аспекти, що характеризують підхід Суду до тлумачення, пов'язані з обстоюваною ним думкою, про те, що текст треба вважати "живим" документом і що важливіша основна ціль положень, а не їхній формальний текст. Ці міркування мають своїм наслідком підхід, котрий є водночас і динамічним, і цілеспрямованим. Відтак не тільки еволюція сущих у суспільстві умов і позицій може спричинитися до переоцінки вимог, які ставить Конвенція, але й цілком може виявитися, що те чи те зобов'язання означає щось більше, ніж це на перший погляд випливає зі слів, у яких сформульоване положення. Тому-то так важливо не гадати, ніби зміни до законодавства і практики, запроваджені на час ратифікації є достатньою реакцією щодо зобов'язання держави-члена за ст. 1.

Динамічність.

Авжеж, зміни у сприйнятті смислу положень можна спостерігати у цілій низці справ. Особливо вони помітні на прикладі гарантованого ст. 8 права на сімейне життя, що, як вважається, захищає не лише традиційну сім'ю, створену подружжям в законному шлюбі, але й поширюється на позашлюбні зв'язки і може зрештою охоплювати навіть гомосексуальні стосунки. Зміни у ставленні також творять підґрунтя того, що нині Суд охоче пристає на думку, що свобода вираження поглядів вимагає, щоб критика публічних осіб не мала б негайно накликати загрозу порушення справи за звинуваченням у наклепі (у той час, як у 1950-их на таку стриманість, може, і чекати було б марно (Lingens v Austria, 8 липня 1986.)), так само як і його позиції, відповідно до якої тілесні покарання слід радше вважати принизливим, аніж прийнятним (Tyrer v United Kingdom, 25 квітня 1978.). Такі зміни можуть навіть змушувати Суд до кардинального перегляду власних рішень: саме так, наприклад, сталось у справі Borgers v Belgium (30 жовтня 1991.), де йшлося про доречність участі procureur general - посадовця держави, що представляє суспільні інтереси - у провадженні, яке вів Касаційний Суд за оскарженням у кримінальній справі. Європейський Суд колись був вирішив у подібній ситуації, що дані обставини не є порушенням права на справедливий судовий розгляд безстороннім судом (Delcourt v Belgium, 17 січня 1970.), проте в справі Borgers він дійшов висновку, що, з огляду на "зрослу пильність громадськості до справедливої відправи суду", його участь призвела до порушення засади рівності сторін, оскільки ж обвинувачений не дістав змоги реагувати на прокуророві доводи. Так само і в Selmouni v France (28 липня 1999) Суд виявив свою готовність перекваліфікувати певне поводження як катування, а не просто нелюдське, саме через те, що стандарти в цій царині стають дедалі суворішими. Таким чином, існуючу практику не можна приймати як належне, а втім, і такі радикальні повороти в ній, звісно, не типові.

Цілеспрямованість.

Те, що цілеспрямований підхід до тлумачення може мати далекосяжні наслідки, стало очевидно ще в доволі ранній справі Colder v United Kingdom (21 лютого 1975), у якій Суд, розглядаючи факт перешкоджання спробі в'язня подати цивільний позов проти тюремного наглядача, пристав на думку, що, хоча Конвенцією право доступу до судових органів прямо не передбачалося, але процесуальні гарантії ст. 6:

було б собі важко уявити, якби ця стаття не захищала насамперед того, без чого було б неможливо скористатися з цих гарантій - тобто доступу до судів. Такі ознаки судочинства, як справедливість, публічність і швидкість, позбавлені жодного сенсу, якщо немає самого судочинства (Там само).

Отож право доступу було визнано як таке, що є невід'ємним од права, зазначеного в ст. 6(1). Подібним же чином, Суд визнав у Funke v France (25 лютого 1993; також див. "Автономність" далі), що право обвинуваченого не давати свідчень, які б його викривали, є одним із видів права на справедливий судовий розгляд - хоча це те, що чітко передбачає Міжнародний Пакт, - а це виявилося вкрай значущим у справі Sounders v United Kingdom (17 грудня 1996), у якій покази, відібрані під загрозою кримінального покарання в перебігу адміністративного розсліду, були відтак використані для переслідування в судовому порядку особи, які їх давала.


Інші основні принципи, що мають стосунок до дійової імплементації.

Є й інші засади, що визначають підхід до інтерпретації, які треба також опанувати, якщо суди та адміністратори прагнуть "бути на рівні" вимог, визначених Судом. Ось вони:

Мінімальні гарантії.

Факт розширення прав і свобод, які містяться в Конвенції, завдяки прийняттю Протоколів до неї якраз дає змогу ще раз підкреслити: те, що вона гарантує - ніщо інше, як мінімум; навіть якщо перелік прав і свобод на перший погляд і видається доволі великим (а може ще й вирости за рахунок відшукання в ній додаткових зобов'язань на підставі цілеспрямованого підходу до інтерпретації), держави-учасниці мають, отже, розглядати її лише як базу, на якій слід розвивати систему захисту людських прав, а не як мету, до якої треба весь час іти. Ця теза додатково посилюється в ст. 53 Конвенції, якою встановлено таке:

Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує або порушує будь-які права людини та основні свободи, які можуть гарантуватися законами будь-якої Високої Договірної Сторони або будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є.

Конвенцією, таким чином, не можна виправдовуватись, ухиляючись від виконання інших (можливо) більш широких зобов'язань за іншими угодами про права людини. Наприклад, хоча ст. 14 застерігає від дискримінації при використанні лише конкретних гарантованих Конвенцією прав, посилатися на неї держава, яка виступає також і стороною Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права, для того, щоб виправдати недотримання набагато ширших, передбачених його Статтею 26 положень про заборону дискримінації (Вирівнювання настане з набуттям чинності Протоколом №12), ніяк не може. Більш того, зобов'язання за ст. 53 Конвенції може не лише запобігти спробам таких виправдань, але й розширити тлумачення окремих положень, роблячи їх зрештою ще суворішими саме з огляду на споріднені зобов'язання, взяті на себе (Див. Brannigan and McBride v United Kingdom, 26 травня 1993, де при застосуванні ст. 15 Конвенції вивчалися певні формальні вимоги Міжнародного Пакту про громадянські й політичні права (Ст. 4).), чи, можливо, підкреслюючи обставини, над якими необхідно розмірковувати при застосуванні передбачених обмежень (Див. використання Міжнародної Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації при розгляді питання про прийнятність обмеження свободи вираження поглядів у справі Jersild v Denmark, 23 вересня 1994).

Обмежена ієрархія.

Права і свободи в Конвенції можна розбити на 3 широкі категорії: абсолютні - наприклад, як заборона катувань (Стаття 3); ті, до яких можна застосувати дуже чіткі обмеження - наприклад, право на особисту свободу і недоторканність та право на справедливий судовий розгляд (Статті 5 і 6); і ті, користування якими може бути обумовлене низкою дещо ширше сформульованих конфліктних інтересів - наприклад, свобода вираження поглядів (Стаття 10), яку можна обмежувати з огляду на такі інтереси, як національна безпека, територіальна цілісність, громадська безпека, запобігання масовим безладдям, охорона здоров'я і моралі. Окрім того, деякі права і свободи не можна порушувати, хоч які умови панують у суспільстві, (до них спадає право на життя та заборона катувань, нелюдського чи принизливого для людської гідності поводження) (Стаття 15), більшість усе ж може підлягати винятковим обмеженням в умовах війни чи якогось надзвичайного стану в державі, який загрожує самому існуванню народу.

Проте такі обмеження не повинні бути суворіші, ніж того безперечно вимагає гострота становища. Права, що обмежуються не можуть змінюватись і є абсолютними (Не зовсім тотожний перелік, адже, наприклад, і на право на життя за ст. 2 можуть поширюватися певні обмеження), завжди здаватимуться безсумнівно більш важливими, ніж ті, які можуть підлягати обмеженню й застереженню. Втім, було б ризиковано надто на це орієнтуватися, бо ж Європейський Суд таки пильнує, щоби не притлумлювалася суть жодного з прав, причому навіть в межах окремих прав одні складники, на його думку, важливіші за інші (Напр., політичні висловлювання мають вищу ціну, ніж ті, що переслідують винятково комерційну мету; порів. Lingens v Austria, 8 липня 1986, з Jacubowski v Germany, 23 червня 1994; також див. "Пропорційність"). Більш того, обмеження певних прав і свобод загалом розглядається лише як прийнятний спосіб захисту інших гарантованих Конвенцією (Не абсолютне, адже, наприклад, Конвенція не вимагає гарантувати територіальну цілісність), і завелике підкреслення будь-якої ієрархії може призвести до того, що виявиться забутий мінімальний характер гарантій.

Відсутність взаємності.

Невзаємний характер прав і свобод має значення як для засобів контролю за їх дотриманням на міжнародному рівні, так і для обов'язку забезпечити до них повагу в рамках національної правової системи. Хоча взаємність є панівною ознакою в міжнародних відносинах, в застосуванні Конвенції її немає. Отож не було можливості посилатися на неї, аби запобігти провадженню, розпочатому за скаргою Австрії проти Італії в той час, коли перша щойно була ратифікувала Конвенцію і тому її дії, вчинені в попередні часи, не могли, на відміну від Італії, бути оскарженими (1961) 4YBECHR116). Відповідно до роз'яснення колишньої Європейської Комісії з прав людини, держава-учасниця, яка оскаржує дії іншої (хай там з яких мотивів)

не може вважатися як така, що користується правом позову, щоб забезпечити дотримання власних прав, але радше як така, що привертає увагу Комісії до здогадного порушення громадського порядку в Європі.

Отож права людини - об'єктивні за своєю природою і не залежать від характеру відносин між двома чи більшим числом держав-учасниць. Це має значення не лише для обставин, за яких держава може бути за скаржника (як у справі Austria v Italy), але також означає, що зупинити дію її положень щодо певної групи іноземців цілком суперечило б Конвенції, хоч би якою негідною була поведінка держави, громадянами якої вони є.

Відсутність територіальних обмежень.

Зобов'язання держави-учасниці за ст. 1 - гарантувати передбачені Конвенцією права і свободи, кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, таке, що її відповідальність може поширюватися і на потенційні чи справжні порушення, які відбуваються за межами національної території. Це може бути тому, що вона реально здійснює контроль на території, де відбуваються порушення (напр., коли Туреччина вторглася й окупувала північну частину Кіпру), чи тому, що вони чиняться її закордонними офіційними представниками (напр., ухвалюванні в закордонних дипломатичних установах рішення з питань імміграції, які можуть негативно відбиватися на здійсненні права на сімейне життя, або потаємна змова з поліцією іншої країни щодо репатріації певних осіб, коли хочеться обійти процедуру їх екстрадиції). В обох випадках зв'язок з державою-учасницею достатній для того, щоб вона несла відповідальність за скоєні порушення прав людини, і те, що вони мали місце за кордоном, не має наслідків. Так само потенціал для порушення прав людини може бути створений рішеннями, внаслідок яких з'являється реальна загроза того, що якась особа може бути в іншій країні віддана на тортури чи зазнати нелюдського поводження. Найімовірніше до її появи ведуть рішення про видворення людини - шляхом депортації чи екстрадиції - до країни, де ця особа ризикує відчути переслідувань через свою расову належність, політичні переконання тощо, але відповідальність може доведена і тоді, коли когось повертають до країни, в якій йому загрожує смертний вирок (Soering v United Kingdom, 1 липня 1989), бо коли хтось змушений їхати до країни, де не здатні забезпечити бодай мінімального лікарського догляду (D v United Kingdom, 2 травня 1997). У таких випадках відповідальність виникає в зв'язку з актом вислання відповідних обід назад. Таким чином, національний суд не може просто нехтувати наслідками принаймні деяких аспектів поведінки держави у міжнародних відносинах і має, можливо, бути готовий до того, що до нього звертатимуться з вимогами захистити проти дій представників держави за кордоном (Проте, не всі дії поза межами держави-учасниці можна розглядати як такі, що перебувають під його юрисдикцією; див. висновок у справі Bankovic and Others v Belgium and Others, 12 грудня 2001 (рішення про прийнятність) про те, що бомбардування ФРЮ літаками НАТО не спадає до сфери дії ст. 1.).

Часткова позитивність зобов'язань.

Хоча свобода як цінність часто уявляється як утримання держави від втручання, є низка позитивних зобов'язань, прямо встановлених Конвенцією для держав-учасниць - не останніми з них є формальний, законодавчо закріплений захист життя (Стаття 2), процедури, що забезпечують справедливість судового розгляду (Стаття 6) та забезпечення дієвого судового захисту в разі порушення будь-якого з гарантованих прав чи свобод (Стаття 13). Більш того, положення Конвенції можна вважати такими, що мають на увазі взяття державою позитивних зобов'язань, принаймні з двох точок зору, причому вони також до певної міри взаємопов'язані. По-перше, суд визначив наявність обов'язку провадити сумлінне і дієве розслідування у випадках, коли існують підозри про смерть або катування осіб (Див. Kaya v Turkey, 19 лютого 1998 р., і Labita v Italy, 6 квітня 2000 р.). Здебільшого цим опікується держава, реагуючи на власну поведінку, але інколи до такої поведінки можуть мати стосунок приватні особи, тож, по-друге, маємо справу з більш загальним питанням про те, кому можуть протиставлятися права і свободи Конвенції. Ясна річ, кожна держава береться гарантувати їх кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, і лише держава може виступати відповідачем у страсбурзькому провадженні, але це не означає, що вона звільняється від відповідальності за ті дії інших органів або приватних осіб, що порушують права і свободи, передбачені Конвенцією. Власне кажучи, ця проблема дедалі частіше наочно проступає у справах, які розглядає Суд, а він не від того, щоб об'єктом провадження держава ставала і тоді, коли вона не спромоглася була вжити належних заходів з метою запобігти втручанню з боку інших органів чи приватних осіб (Як, наприклад, відсутність кримінальної відповідальності за побиття дитини, привело до справи A v United Kingdom, 23 вересня 1998) або, якщо воно таки має місце - подбати про доречні способи захисту (Див. про визнання обов'язку вжити заходів щодо осіб, які заважали демонстрації у справі Plattform 'Artze fur das Leben' v Austria, 21 червня 1988). Цей позитивний вимір набуває особливого значення, коли йдеться про гарантування поваги до особистого і сімейного життя (Напр., Gaskin v United Kingdom, 7 липня 1989 р.(доступ до особистих даних) і Kroon v The Netherlands, 27 жовтня 1994 (участь біологічного батька в провадженні про всиновлення).), і може мати на увазі доволі таки серйозні зобов'язання, як, наприклад, у царині боротьби з факторами загрози для довкілля (Див. Lopez Ostra v Spam, 9 грудня 1994, і Guerra v Italy, 19 лютого 1998, у яких було встановлено порушення права на недоторканність житла в зв'язку з викликаним шкідливими наслідками забруднення вимушеним переїздом скаржника і, відповідно, відсутністю попередження про загрозу забруднення). Те, чи це означає, що відповідні положення розглядатимуться, де їх уведено до національних норм, як такі, що мають свого роду Drittwirkung чи ж горизонтальний ефект - питання, що належить вирішувати в національній системі права. Проте, якщо не користуватися таким рішенням, треба шукати якесь інше, адже, наприклад, можливість приватної монополії (в усіх її різних проявах) контролювати свободу вираження поглядів буде, з погляду Конвенції такою неприйнятною, як і державна цензура, та призведе до того, що відсутність доречного способу правового захисту означатиме порушення ст. 10. Такі самі наслідки наступатимуть і за ст. 8, якщо в державі бракує належних механізмів захисту проти невиправданого втручання недержавних організацій чи установ в особисте життя.

Автономність концепцій.

Чимало формулювань, використаних у Конвенції, здаються цілком звичними, тож існує природна спокуса вважати, що той чи той термін слід розглядати як такий, що має таке саме значення, яке йому надає національна система права. Проте це було б помилкою: Конвенція ж бо - текст, призначений для всіх європейських правових систем і, хоча деякі з них могли мати більш помітний вплив на її будову, Суд вже давно потвердив, що концепції, які в ній застосовуються, слід розглядати як такі, що мають автономне значення, внаслідок чого, зобов'язання в її рамках загалом виявляються більшими, ніж це могло здатися на перший погляд. Особливо це помітно в випадку положень, у яких вжито такі терміни, як "цивільний" чи "кримінальний" (Статті 6 і 7), та супутнього смислу, що криється в гарантіях, встановлених ст. 8 що "особистого життя", "сімейного життя", "житла" та "кореспонденції", але те ж саме поширюємо і на саме поняття "права", яким послуговується Суд.

Так поняття "кримінального обвинувачення" не обмежується лише тим, що в правовій системі якоїсь окремої країни визначено як кримінальне. Таке визначення сприйматиметься як переконливе, але не виключено, що й дисциплінарне чи регулятивне провадження може підпадати під дію ст. 6 через те, що Європейський Суд вважатиме його таким, що насправді дорівнює кримінальному. Вирішальним чинником тут буде відповідне зобов'язання - чи застосовується воно до широкого загалу майже в той самий спосіб, що й у разі кримінального злочину, та характер покарання - позбавлення волі чи значний штраф з великою ймовірністю змусять вважати, що насправді йдеться про кримінальний процес; а от професійні дисциплінарні покарання (навіть такі суворі, як, скажімо, заборона займатися певними видами діяльності) розглядатимуться як такі, що обмежуються рамками цивільно-правової процедури. Накладення суттєвого грошового стягнення за ухилення від сплати податків у справі Bendenoun v France (24 лютого 1994) виявилося для Суду достатнім, щоб дійти висновку про наявність кримінальних. Усе це не означає, що Європейська Конвенція виключає можливість формулювати склад правопорушень, що спадають до юрисдикції регуляторних органів (напр., порушення ПДР), але має бути передбачена можливість будь-яке відповідне рішення оскаржити в суді, відповідно до вимог ст. 6. Обвинувачення ж у цьому контексті може зводитися до банального офіційного повідомлення про те, що особу підозрюють у скоєні правопорушення. Отже, можна говорити про обвинувачення, коли поліція затримує когось за правопорушення, а це надто важливо з огляду на дотримання принципів презумпції невинуватості, або коли вже було розпочато офіційне розслідування, або коли від когось вимагають дати свідчення і заморожують чиїсь банківські рахунки - як це трапилося в справі Funke v France (25 лютого 1993). Подібний підхід у застосуванні ст. 8 означає, що Суд більш цікавитиме те, чи мали місце реальні сімейні стосунки, як те, чи вони формально визнаються правовою системою відповідної країни (Keegan v Ireland, 26 травня 1994).

Положення, що пов'язані з певними застереженнями, вимагають, щоб будь-які обмеження щодо них були "законними" чи "встановлювалися законом". Це не означає, що питання регулюється виключно національними нормами: хоча якісь підстави для обмежень у національній системі мають існувати, але закон при цьому повинен бути достатньо доступним та передбачуваним (Silver v United Kingdom, 25 березня 1983). Попереднє вимога виключає застосування не оприлюднених норм, але це не значить, що сфера застосування такої норми не може вважатися за таку, що принаймні частково визначається її тлумаченням у конкретних справах. Хоча такий підхід має помітне значення в таких країнах, як Сполучене Королівство, в якому досі покладаються на внесок судів у вдосконалення норм загального права, він не позбавлений важливості і для решти систем і саме прийняте тлумачення може бути тим, що вписує норму в межі прийнятності. А вимога, щоб обмеження формулювалася в "передбачуваний" спосіб означає, що норми мають формулюватися з достатньою чіткістю для того, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку: він повинен - отримавши, за потреби, консультацію - могти передбачити, у межах, які, за конкретних обставин, є розумними, ті наслідки, до яких може спричинитися дані дія (Там само).

Розсуд при цьому зовсім не виключається, але критерії його застосування мають бути очевидними. Як наслідок: треба дуже пильно аналізувати як форму, так і зміст будь-якого обмеження прав і свобод (Див. Rotaru v Romania, 4 травня 2000, де було встановлено брак обмежень щодо збирання та терміну зберігання даних розвідслужбами).

Дві мови.

Англійський та французький тексти Конвенції мають однакову силу, при цьому останній аж ніяк не є точним перекладом першого. Таким чином, існує певна невизначеність щодо значення "цивільних прав і обов'язків", яка є похідною від різниці в термінах, ужитих в оцих двох версіях ст. 6. У підтексті англійської міститься посилання на конституційно- чи публічно-правові, а французька говорить про права та обов'язки "d'une charactere civile", тобто приватноправового характеру. Підхід, що спирається на версію, згадану першою, міг би зробити ст. 6 потенційно застосовною до більшості рішень, схвалюваних виконавчою владою, в той час, як французька версія, здається, обмежується питаннями, пов'язаними з угодами, деліктами, майновими та аналогічними інтересами. Загалом, беру гору концепція, що лежить в основі французького, тож відповідне положення ясно застосовується до спорів із щойно згаданих питань. Втім, тлумачення це не можна вважати таким вже незмінним: спостерігається дедалі більше розширення сфери застосування ст. 6, так що її вимоги можуть охоплювати чимало дій влади. Ясна річ, не буде визнаватися як аргумент виправдання, буцім оспорювана дія належала до сфери публічно-правового регулювання (Напр., Nicodemo v Italy, 2 вересня 1997), що може слугувати ще одним доказом того, що формальна класифікація права чи свободи в рамках національної системи не вважатиметься вирішальною. Здається, що для Суду має значення те, чи несе якесь конкретне рішення з собою фінансові чи економічні наслідки, або те, чи можна провести аналогію між відповідним інтересом і правами, які без сумніву мають приватно-правову природу. Втім, було б нерозумно давати надто детальні напучування, адже практика розвивається, здається, великою мірою ad hoc і аргументи, які відносять щось до сфери ст. 6, здається, мають щораз більший успіх (Втім, див. спробу відновити послідовність - принаймні щодо договорів з працівниками державної служби, у Pellegrin v France, 8 грудня 1999). Вона безперечно вже охоплює державне регулювання такої професійної діяльності, як медицина і право, і, значить, відбивається на процедурі відкликання дозволу на право займатися такою діяльністю - як, наприклад, у справі H v Belgium (30 листопада 1987), у якій процедура прийняття рішення по заяві про відновлення права практикувати в адвокатурі, подана особою, яку вже викреслили з реєстру, була успішно оспорена через брак будь-якої регламентації розгляду таких заяв та незабезпечення його публічності. Те ж саме й у разі регуляторних повноважень, пов'язаних з майновими інтересами, тобто не просто експропріація, але й заходи, спрямовані на встановлення контролю за використанням прав на землю - наприклад, права добувати ринь. Суд так само застосовує ст. 6 до тих інтересів, які були створені лише завдяки прийняттю якоїсь регуляторної процедури - наприклад, видання ліцензій на право здійснювати найрізноманітніші види діяльності, скажімо, в системі шкільної освіти чи транспортних перевезень. Нею можуть охоплюватися навіть і ті питання, які головним чином належать до публічно-правової царини, щойно буде отримано певні права - наприклад на відшкодування за неправомірні дії чи на пенсію. На самому початку Суд зараховував до сфери застосування ст. 6 певні права на пільги по соціальному забезпеченню, мотивуючи це тим, що їхня внескова природа робить їх аналогічними до приватної угоди сторін, але тепер він дедалі частіше поширює це ж положення на багато видів виплачуваної допомоги - якщо їх забезпечення не пов'язане з реальною дискреційністю. Суд дійшов висновку, що стаття також поширюється на обов'язок роботодавця сплачувати внески в систему соціального забезпечення, навіть якщо несплата не вплинула би на право працівника на подання претензії (Див. ріш. у спр. Схоутен і Мельдрум проти Нідерландів, 9 грудня 1994 р). Вірогідність висновку Суду про поширення вимог статті 6 на спори про оподаткування вкрай мала, але не слід гадати, нібито подальше розширення сфери застосування відповідного положення Конвенції ніколи не призведе до охоплення таких питань.

Питання рівноваги.

Доволі часто можна чути гіркі висловлювання, що всі багато говорять про права і не завжди належно наголошують на обов'язках. Зокрема, такі думки висловлюються після того, як Страсбург приймає рішення по якійсь справі, через яке виникає враження, начебто положення Конвенції лише дозволяють негідникам уникнути справедливого покарання, а про інтереси потерпілих ніхто не дбає. Це, звичайно, перебільшення, але воно віддзеркалює погляд, притаманний багатьом людям. Проте, така точка зору радше свідчить про нерозуміння Конвенції. Так, безсумнівно, якісь негідники, посилаючись на якесь із її положень, уникнуть кари, і хоча такий результат насправді може подеколи залежати від несподіваних поворотів у тлумаченні Конвенції (Наприклад, визнання права не свідчити проти себе як складника гарантії права на справедливий судовий розгляд; див. прим. 8 і 9), частіш він зумовлюється нездатністю органів поліції та прокуратури підготувати справу відповідно до давно встановлених і застосовуваних правил і, відповідно, прагненням якось компенсувати недоліки у власній роботі. Певно, Суд мав на увазі саме такі недоліки, коли визнав позитивне зобов'язання проводити ретельні й дієві досудові розслідування у випадках, коли в кримінальній справі йдеться про зникнення і можливі тортури (Див. наведені вище міркування про "частково позитивні" зобов'язання); адже професійність правоохоронних органів є невід'ємним складником захисту прав людини, попри всі ті скарги, які час від часу подають злочинці. Більш того, невідворотно прилюдний характер таких скарг начебто затіняє засадний характер гарантій Конвенції від зловживання владою, - чи то йдеться про свавільне позбавлення життя (Гюлеч проти Туреччини, 27 липня 1998 р), чи про невідповідальність із можливим заподіянням шкоди (Див. Ахмед проти Австрії, 17 грудня 1996 р), чи то про використання так званих "слабких місць" людини (Справа Сельмуні проти Франції, 28 липня 1999 р); не забуваймо, що негідники зустрічаються не лише в злочинному середовищі. Більш того, надто спрощена реакція на поодинокі випадки здобутих скаржниками-злочинцями перемог може відвернути увагу від складних зв'язків між правами та інтересами багатьох людей, що їх Конвенція прагне гарантувати для всіх і назавжди.
За винятком кількох прав, котрі є абсолютними, застосування Конвенції прагне до визначення належної рівноваги між різними правами та інтересами. Конвенція встановлює кілька параметрів, яким має відповідати передбачений законами процес, включаючи наявність правової основи для будь-яких обмежень (Див. вище про автономність), наявність законно переслідуваної цілі (Вимога наявності законної цілі виключає ті цілі, які аж ніяк не пов'язані з ціллю, яка зазначається, хоча сумніви щодо законності переслідуваної цілі можуть виникнути хіба що у випадках відвертих невідповідностей) та пропорційність вживаних заходів. Відсутність першого автоматично означає порушення, відсутність другого завжди важко спростувати, а дотримання принципу пропорційності буде належним захистом від зловживань повноваженнями.

Пропорційність.

Перш за все завжди слід придивитись, чи конкретна дія або діяльність попадає в сферу застосування гарантованих Конвенцією прав і свобод; утім, деякі з них можуть обмежуватись в певних цілях (Які можуть застосовуватись так, як у тесті на раціональність, при визначенні виправдань дискримінації - справа Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Великої Британії (28 травня 1985 р.).) - як то забезпечення громадського порядку, національна безпека, захист моралі, захист прав інших осіб, але за умови, що застосовувані обмеження є необхідними в демократичному суспільстві або ж за обставин, що склалися (у надзвичайних ситуаціях), і, відтак, обов'язково доведеться зважувати, з одного боку, відносні вимоги Конвенції щодо певного права або свободи і, з іншого боку, вагомість причин для обмеження такого права чи свободи. Дійсно, використання таких термінів, як "необхідний" або "що його неодмінно вимагають", не мало би сенсу, якби не оцінювалось те, якою мірою конкретне обмеження сприяє досягненню конкретної цілі (Такий підхід також набуває важливості, коли визнається, що всі прояви диференційованого ставлення до людини автоматично не являють собою забороненої Конвенцією дискримінації, хоча ст. 14 Конвенції такого обмеження не містить). Визначаючи при розгляді конкретних справ, де знаходиться рівновага - і чи вжиті обмежувальні заходи не порушили принципу пропорційності - Страсбурзькі органи брали до уваги низку факторів. Наприклад, Суд пильно досліджував сукупний ефект застосування конкретного обмеження на предмет того, чи воно фактично позбавляє якогось права або свободи чи все ж таки залишає можливості для його використання (Наприклад, справа Якубовскі проти Німеччини (23 червня 1994 р.). Суд визнав прийнятним рішення національного суду про заборону колишньому працівникові агенції новин (звільненому з роботи нібито за неналежне використання фінансів) критикувати цю агенцію в широко поширюваному матеріалі, який рекламував створену ним нову агенцію, оскільки згадане рішення суду не заважало йому висловлювати свої думки і відстоювати власне ім'я іншими способами; відтак, вжите обмеження не було диспропорційним засобом захисту агенції від можливого заподіяння шкоди її бізнесовій діяльності. Аналогічно, у справі Ахмед та інші проти Великої Британії (2 вересня 1998 р.) Суд не заперечив проти обмежень на політичну діяльність посадовців місцевих владних органів, оскільки вони були " на виду" і, відтак, їхня "відданість" лінії конкретної партії була добре помітна широкому загалу та іншим членам міської ради (хоча право вступати в партію і займатись партійною роботою у них ніхто не відбирав). З іншого боку, у справі Гертель проти Швейцарії ( ріш. від 25 серпня 1998 р.) Суд визнав неприпустимою винесену скаржникові національним судовим органом заборону певним чином висловлюватись про небезпеку мікрохвильових печей, бо така заборона накладалась на його точку зору по суті і не дозволила йому взяти участь у публічних дебатах.). Іншим важливим фактором є те, чи наявні достатні підстави гадати, що невтручання означало би загрозу якомусь законному інтересу (У згаданій вище справі Гертеля не було доказів того, що від висловлювань скаржника постраждала реалізація мікрохвильових печей. Також, у справі ФДСО і Губі проти Австрії (19 грудня 1994 р.) Суд визнав заборону на поширення періодичного видання серед солдатів непропорційним, оскільки Суд не був переконаний в тому, що зміст статей у виданні становив серйозну небезпеку військовій дисципліні, хоча ці статті справді були критичними щодо армійського життя. Приймаючи рішення по справі Сідіропулос та інші проти Греції (10 липня 1998 р.), Суд зазначив, що розпуск об'єднання громадян в момент його створення був надмірним засобом захисту територіальної цілісності й національної безпеки, бо зазначена організація просто не мала шансу подібну небезпеку створити, а пострахи щодо її намірів ґрунтувались на самісіньких підозрах). Оцінка належності обмеження може навіть спонукати Суд до висновку про пропорційність обмеження тій діяльності, яку воно обмежує (Саме так Суд розглянув належність ремарок журналістів про поведінку або світогляд суддів і політиків (справи Де Геес і Гійзельс проти Бельгії і Обершлік проти Австрії, № 2 (рішення від 24 лютого 1997 р. і від 1 липня 1997 р.).). З питанням про наявність серйозних підстав для втручання пов'язане питання про шанси розв'язати проблему в інакший, менш обмежувальний спосіб (У справі Гудвін проти Великої Британії (рішення від 27 березня 1996 р.) наказ журналістові оприлюднити джерело, з якого він отримав інформацію про фінансові справи однієї компанії, був визнаний невиправданим, бо його зазначеною ціллю було запобігання поширенню конфіденційних даних, а ще до того цій законній цілі вже послужив інший судовий наказ, котрий забороняв публікацію цієї інформації; Суд визнав наявність небезпеки того, що джерело може самотужки вдатись до розповсюдження цієї інформації в інакші способи, ніж у пресі, і також визнав право компанії знати, кому в її штаті бракує лояльності, але зазначив, що ці аргументи аж ніяк не переважають міркувань захисту журналістських джерел, що необхідно задля виконання журналістами ролі "сторожового пса". У справі Леіде та Ізорні проти Франції (23.09.98) Суд визнав, що коли можна було подати цивільний позов, кримінальна санкція була занадтою, тим більш що йшлося про події 40-літньої давності. Також див. матеріли справи Інститут Отто Премінгера проти Австрії (рішення від 20.09.94). З іншого боку, відмова кінорежисера вирізати з фільму певні сцени означала законність невидачі дозволу на показ фільму (Вінгроув проти Великої Британії, 25.10.96); водночас попередження щодо змісту фільму були визнані недієвою альтернативою.). Суд також непокоїться характером будь-якого обмеження, накладеного на конкретну людину, і особливо в тих випадках, коли начебто заради суспільного блага обмежуються чиїсь права власності (Арешт на майно начебто заради відвернення порушень із сплатою податку на продаж землі був визнаний невиправданим, оскільки не було ніяких доказів щодо злісних намірів скаржника, а сам захід мав просто відволікти інших від спокуси не платити податки (Антріш проти Франції, 22. 09.94).). З цим тісно пов'язане питання санкції, котра застосовується у випадках недотримання обмежень на якесь право або свободу. Невеличкого штрафу або попередження недостатньо для того, щоби виникли підстави оскаржувати за інших обставин прийнятне обмеження (Касадо Кока проти Іспанії, 24.02.94: адвокат отримав письмове попередження від колегії адвокатів за порушення правил рекламування професійної діяльності), але позбавлення свободи вимагатиме вагомої аргументації (Григоріадес проти Греції, 25.11.97: суд визнав 3-місячне позбавлення волі за ображення збройних сил надмірним покаранням, оскільки критичні висловлювання не набули розголосу), - так само, як доволі тяжке покарання чоловіка наказом залишити країну, де проживають його дружина й малі діти (Рішення по справі Мегемі проти Франції, 26.09.97, при тому, що скаржник насправді торгував наркотиками). Крім того, Суд завжди аналізуватиме обсяг повноважень, іменем яких накладаються обмеження на право або свободу; якщо такі повноваження не перебувають під належним контролем, зростає вірогідність зловживань (Суд виступив проти повноважень проводити обшук, якщо його можна зробити без ордеру і якщо відповідні обмеження нечіткі й розмиті; відтак, поліція могла приймати власні рішення про те, чи проводити обшук, в якому обсязі, скільки разів, і т.д., що означало втручання у здійснення людиною права на недоторканність приватного життя і також не було пропорційним законній цілі попередження податкових порушень (Крем'є проти Франції, 25.02.93).).

Утім, в усіх випадках треба враховувати конкретний контекст. В умовах Північної Ірландії Суд визнав припустимим те, що жителів будинку, де проводився обшук, зібрали в одній кімнаті, хоча за інших обставин Суд би визнав подібне невиправдано надмірним (Маррі проти Великої Британії, рішення від 28.10.94.). Проте, зміни обставин можуть потребувати переоцінки припустимості обмежень, які раніше заперечень не викликали. У справі Лентіа проти Австрії (Від 24 листопада 1993 р) Суд визнав, що державну монополію на телемовлення вже не можна розглядати як єдиний спосіб забезпечення плюралізму; технологічний прогрес означав більший доступ населення до мереж мовлення, і публічні інтереси могли захищатись регулюванням, а не повним контролем над тим, що йшло в ефір.

Хоча пропорційність є суттєвим складником застосування широко сформульованих положень Конвенції, вона також стосується застосування більшості інших статей. Зокрема, відсутність пропорційності може призвести до висновку Суду про свавільність позбавлення волі - і про його неприпустимість, навіть якщо існували причини, передбачені статтею 5 (Чи треба запроторювати за грати людину, яке не сповна розуму? Див. ріш. від 24.10.79 по справі Вінтерверп проти Нідерландів. У практиці Суду ще нема прикладів успішного оскарження потреби поліції в арешті людини за конкретних обставин, але відсутність небезпеки порушення громадського порядку призвело до рішення Суду (23.09.98) про неналежність проникнення поліцейських у домівку (Маклеод проти Великої Британії).). Так само Суд визначає припустимість затягування з цивільним і кримінальним провадженням: складність справи розглядається в контексті часу, потрібного на її вирішення (Ді Педе проти Італії, 26.09.96), або з огляду на перешкоджання людині в праві на доступ до суду (Справа Стаббінгс проти Великої Британії, 22.10.96: Суд визнав, що встановлення 6-річного обмежувального строку з моменту досягнення 18-річного віку не було надмірним з точки зору забезпечення правової певності. Щоправда, запровадження норми, котра захищала поліцію від позовів про халатність, було визнано надмірним, оскільки ті, хто запровадив цю норму, не взяли до уваги міркування інших сторін (Осман проти Великої Британії, 28.10.98). Свідчення про те, що відмова в контракті базувалась на міркуваннях національної безпеки, порівнювалось із посиланнями на дискримінацію через сповідувану релігію (див. справу Компанія "Тіннеллі і Сини" та інші проти Великої Британії, 10.07.98). Прогалини в законах тлумачаться як завади доступу до суду: див. справу З. проти Великої Британії, де йшлося про неможливість подати в суд на орган місцевої влади за невтручання у випадках неналежного ставлення батьків до дітей; ст. 6. п. 1 порушено не було, але Суд визнав порушення ст. 13 у зв'язку з відсутністю можливості дієвого захисту в разі порушення ст. 3). Навіть у випадках з необмеженими правами (заборона катування або негуманного ставлення до людини) Суд зважав на цілі запровадження жорсткого режиму безпеки, а не тільки на його вплив на в'язнів (Енслін, Баадер і Распе проти Німеччини, 1978 р.: одиночне ув'язнення чи сегрегація, відтак, не завжди неприпустимі, і ув'язнені терористи не потерпали через те, що їх ізолювали заради попередження спроб їхнього звільнення з використанням зброї. ). Навіть вимогу абсолютної необхідності в гарантуванні права на життя можна тлумачити як жорсткий стандарт пропорційності, і неспроможність вчасно втрутитись може, наприклад, розглядатись у світлі можливих наслідків для населення Гібралтара (Див. Маккан проти Великої Британії, ріш. від 27 вересня 1995 р), якби терористів не заарештували.

Різні підходи і межі розсуду.

Хоча на Конвенцію з самого початку дивились як на інструмент забезпечення загального європейського порядку, імплементація її положень аж ніяк не здійснюється лише в один спосіб. Перш за все держави, що є учасницями Конвенції, мають вирішити, як у рамках власних правових систем забезпечити її дотримання. Це не означає лише суто формальний захист згаданих у Конвенції прав і свобод - треба забезпечити ці права і свободи в повному обсязі. Все це цілком логічно - адже ситуація в одній країні може помітно відрізнятись від ситуації в іншій країні (У Великій Британії комуністична ідеологія навряд чи колись після 1951 р. могла хоч якось вплинути на громадський порядок, а от у контексті Німеччини Суд був готовий визнати її як підставу для занепокоєння (див. справу Глазенапа, 28.08.86). Розглядаючи справу Фогта у 1995 р., вже після возз'єднання Німеччини, Суд визнав, що ситуація змінилась, але підстави для занепокоєнь у деяких країнах Центральної та Східної Європи все ж існують. Див. також матеріали справи Реквені проти Угорщини, де Суд угледів у нещодавній історії однопартійної держави фактор, що виправдовував заборону офіцерам поліції належати до політичних партій). Чи так має бути, залишається питанням відкритим, але поки що врахування конкретних обставин призводить до різних висновків Суду навіть при застосуванні однакового тесту на пропорційність. Готовність Суду визнавати відмінності в обставинах пішла іще далі з розвитком теорії меж розсуду: Страсбурзькі органи готові віддати державам прерогативу вирішувати, які конкретні обмеження прав і свобод є доречними і доцільними за їхніх конкретних обставин.

Потреба в зазначеній доктрині пояснюється наднаціональною роллю інститутів Ради Європи; вважається, що ті, хто приймали й переглядали судове рішення на національному рівні, можуть краще зважити на особливості й вимоги конкретної ситуації. Відтак, доктрина по суті дорівнює презумпції відповідності зобов'язанням, викладеним у Конвенції, а її потенційний ефект має зменшити вагу тесту на пропорційність. Згадане становить лише можливість, оскільки, як відомо, Конвенція застосовується по-різному, і презумпція відповідності може бути розхитана. Однак, деяке послаблення жорстких вимог щодо пропорційності обмеження права чи свободи видається невідворотним, бо Суд схилив шальки терезів на користь обмежувальних заходів. Зрозуміло, що доктрину також вітають як можливість прагматично реагувати на характер конфлікту між позицією Суду і позицією держави-учасниці. Це потенційно збільшує тягар доведення для сторони, котра воліє притягнути державу до відповідальності в міжнародному судовому органі, та водночас потребує від держави менше виправдань; тобто, саме скаржник має довести, що зазіхання на його гарантоване право насправді мало місце і що в світлі доктрини воно було диспропорційним. При таких умовах не дивно, що доктрину часто критикували як відмову від відповідальності та як відхід від дійсно об'єктивних стандартів. Ще одне питання виникає щодо того, чи все зазначене насправді унеобхіднюється наднаціональним характером розгляду скарги в Суді; навіть при визнанні меж розсуду національних органів Суд має зробити власні висновки щодо пропорційності оскаржуваних заходів. Утім, доктрина є механізмом Конвенції і щось не схоже, щоби новий, створений відповідно до 11 Протоколу Суд, з необмеженим правом доступу до нього фізичних осіб, схилявся на користь відмови від неї.

Неоднаковість застосувань Конвенції можна чітко побачити, коли Суд оцінює обмеження свободи слова. Якщо йшлось про політично забарвлені висловлювання, Суд дуже жорстко тлумачив межі розсуду, - і коли, як у справі "Санді Таймс" (26 квітня 1979 р.), критичні висловлювання нібито розхитували авторитет судової влади, і коли критика на адресу політика нібито могла зашкодити його репутації (справа Лінгенс проти Австрії (24 травня 1988 р). В таких випадках Суд просто зважує відносність свободи вираження поглядів і потреби в її обмеженні, але, як показує його практика, будь-які обмеження, щоби Суд визнав їх виправданими, мусять бути беззастережно доцільними, і довести це має держава. З іншого боку, якщо на кін ставиться захист моралі, Суд, здається, був готовий визнавати, що загроза моралі існувала, навіть якщо (див. матеріали справи Гендісайд проти Великої Британії (7 грудня 1976 р) така проблема не визнавалась у юрисдикціях поза межами Англії. Схожу позицію можна угледіти в рішенні по справі Мюллер проти Швейцарії (24 травня 1988 р), де виставка мистецьких творів, визнаних образливими для моралі, призвела не тільки до переслідування в кримінальному порядку, але й до конфіскації самих витворів. Суд визнав конфіскацію виправданою на тій підставі, що вжитий захід унеможливив повторне порушення, хоча визнав, що незадоволення виставленими картинами виникло лише в одному місті країни (Факт конфіскації не був визнаний надмірним ще й тому, що існувала можливість оскаржити рішення про неї; однак, це накладає тягар на особу, чию свободу обмежено, і призводить до додаткового розгляду рішення, пропорційність якого оскаржувалась). Можна дійти висновку, що Суд робить деякі припущення відносно значущості відповідних положень Конвенції; так, політичні висловлювання важливіші (в контексті свободи слова) за інші висловлювання, а мораль потребує захисту будь-якими способами, які держава визнає як належні. Чільний характер свободи політичних висловлювань захищається з огляду на положення преамбули Конвенції про політичну демократію (хоча ніде більше в Конвенції про це не говориться), але аргументи на виправдання жорстких заходів із захисту моралі менш очевидні. Більш того, рішення у справі Мюллера безумовно контрастує із рішенням по справі Даджен проти Великої Британії (Від 22 жовтня 1981 р): Суд не погодився з тим, що розхитування моральних норм і протидія громади легалізації гомосексуалізму може виправдати втручання в приватне життя людини. На думку Суду, декриміналізація окремих проявів гомосексуальної поведінки не дорівнює їхньому схваленню, і пострахи, що люди можуть так подумати, не виправдовують збереження в законах відповідних карних статей. Ці контрастуючи рішення нібито вказують на закладене в них припущення про відносну силу гарантій недоторканності приватного життя в порівнянні зі свободою вираження поглядів в контексті захисту моралі (Релігійні уподобання інших осіб також переважують свободу вираження поглядів, і Суд не зважає на те, що ціна захисту цих уподобань доволі велика; див. Інститут Отто Премінгера проти Австрії (20.09.94) і Вінгроув проти Великої Британії (25.10.96), де йшлося, відповідно, про кінофільм і про відеоматеріал, які декому здавались блюзнірськими. Рішення у першій із згаданих справ особливо важливе, оскільки фільм можна було подивитись у приватному кіноклубі, тобто ризик його перегляду необізнаними про його специфіку людьми був відсутній. Рішення Суду по цій справі відверто контрастує з небажанням Страсбурга засуджувати гомосексуальні взаємини приватного характеру попри очевидні заперечення переважної частки населення проти таких взаємин у більшості країн, з яких до Суду надходили відповідні скарги. Див. також прим. 56.). Вважаючи, що ті, хто приймають рішення на національному рівні, краще розуміються на моральних імперативах у конкретній країні, Суд у рішенні по справі Даджена (Цей підхід (і схожий опір) Суд показав потім у справах Норріс проти Ірландії (26.10.88) і Модінос проти Кіпру (22.04.93). ) наголошує на необхідності ретельного дослідження всіх аргументів на користь обмеження гарантованої свободи; те, як викладено положення Конвенції, чітко показує, що виправдовувати обмеження мають ті, хто їх застосовує, а послідовне застосування тесту на пропорційність забезпечує належне використання відповідних повноважень (Див. Таммер проти Естонії (6.02.2001); Суд не визнав коментарі щодо приватного життя політика порушенням його прав, і покарання у вигляді невеликого штрафу показало, що національні суди належно зважили конфліктуючі інтереси вираження поглядів і захисту приватного життя).

Попри все зазначене і деякі тенденції, що вже вимальовуються, у кожному конкретному випадку важко передбачити, як Суд застосує доктрину меж розсуду: Суд висловлюється по справах в залежності від неповторної специфіки кожної з них. Це невідворотно створює труднощі як для тих, хто приймає рішення щодо дотримання або порушення прав людини на національному рівні, так і для тих, хто звертається до Страсбурга зі скаргами. Утім, ясно, що визнання Судом названої доктрини - до якої інші міжнародні утворення не так прихильні - ніяк не означає, що окремі держави можуть підміняти поняття необхідності обмеження міркуваннями його доцільності або бажаності, і що Суд виправдовуватиме сумнівні дії національних адміністративних органів, пояснювані зручністю прийняття певних заходів. Доктрина меж розсуду - факт сучасного життя, але не в такій мірі, щоби національні судді дозволяли обмеження прав, котрі, як стверджують представники органів, що вдались до них, просто потрібні в тій чи іншій цілі, або щоби йти на поступки тим, хто хоче накласти обмеження на якісь права або свободи. Суддя має оцінити, чи аргументи на користь введення обмеження ( у світлі пропорційності) насправді переконливі. При прийнятті таких рішень суддям слід пам'ятати, що майже кожна проблема має кілька способів розв'язання, і якщо хтось удавсь до обмеження, судді варто дізнатись, чи таке обмеження в якійсь іншій країні вже оцінювалось Європейським Судом як припустиме (Відсутність консенсусу щодо ставлення до такої проблеми може призвести до визнання припустимості пропорційних обмежень якогось права; див. Шеффілд і Горшем проти Великої Британії (30.07.98) про визнання наслідків зміни статі та Алухер Фернандес і Кабальєро Гарсіа проти Іспанії (14.06.2001) щодо висновку про відсутність дискримінації у дозволі католикам виділяти частку доходів на підтримку церкви (за браком європейських стандартів щодо фінансування конфесій)), і якщо такого ще не було, слід наполягти на більш переконливих доказах на користь обмеження. Втім, насамкінець саме Європейський Суд вирішуватиме, чи якесь рішення національного судового органу по конкретній справі перебуває в межах розсуду, які дозволені Україні.

Універсальне застосування.

Нарешті, наголосімо, що практично всі застережені Конвенцією права надаються людині незалежно від наявності у неї громадянства. Як сказано в ст. 1, права і свободи надаються всім, хто перебуває під юрисдикцією держави. Це віддзеркалює філософію Конвенції, за якою права людини є особистими та універсально застосовуваними правами: наявність статусу громадянина або його відсутність зазвичай не мають ніякого відношення до використання людиною її прав і свобод. Безумовно, що статус громадянина чи негромадянина країни не має відношення до права на життя і до права не бути підданим тортурам; можливі обмеження деяких інших прав визнаються органами Конвенції вкрай обережно. У ст. 16 говориться, що "Ніщо в ст. 10, 11 і 14 [свобода вираження поглядів, свобода зібрань і об'єднань, заборона дискримінації] не може розглядатися як таке, що перешкоджає запровадженню Високими Договірними Сторонами обмежень на політичну діяльність іноземців"; хоч це положення дозволяє певне диференційоване ставлення, воно не вимагає його і навряд чи дає державам права довільно вирішувати обсяг прав тих, хто не має статусу її громадян. Скоріш, це положення слід тлумачити в світлі основної мети Конвенції - забезпечення політичної демократії, свободи і верховенства права. Відтак, кожне обмеження має переслідувати законну ціль, а його характер має бути пропорційним до переслідуваної цілі. Хоча за певних обставин деякі обмеження на політичну діяльність іноземців можуть бути прийнятними, навряд чи можна заборонити їм скаржитись на завдані потерпання; наприклад, деякі обмеження щодо участі іноземців у парламентських виборах Суд, вірогідно, визнав би правомірними, але таке не мусить заважати особам, які не мають у країні статусу громадян, заперечувати проти якогось політичного курсу, котрий зазіхає на їхні права чи привілеї. Аналогічно, посилання на ст. 16 навряд чи виправдало би заборону іноземцям протестувати проти політики міської ради.


Висновки

Для забезпечення застосування Конвенції - чи то шляхом її інкорпорування до національного законодавства, чи то шляхом запровадження окремих правових заходів або прийняття окремих судових рішень, - слід послідовно і всебічно аналізувати практику Суду - і не тільки ті його рішення, які стосуються вашої країни. Рішення стосовно інших держав формально не є обов'язковими для жодної іншої країни, але, в динаміці, чітко демонструють позицію Суду щодо Конвенції та її вимог. Практика Суду має досліджуватись не лише суддями, але й представниками виконавчих органів, а також законодавцями; певні події чи тенденції можуть унеобхіднити зміни до законів або в якійсь практиці, і не варто чекати, доки люди почнуть оскаржувати застарілі закони чи норми. Застосування Конвенції в будь-якій правовій системі завжди означає додаткові обов'язки і додаткове навантаження на посадовців, суддів, правників, викладачів і науковців, які мають забезпечити поширення знань про Конвенцію, краще розуміння всіма причетними її положень, включаючи практику Європейського Суду, і, зрозуміло, належність застосування її положень. Це важко, надто коли не всі матеріали Суду перекладені на вашу мову; проте, ефективне застосування Конвенції в національному судочинстві є гідною метою як задля інтересів держави в цілому, так і в інтересах усіх, хто живе у країні.

 Семінари, що відбулисяся

 

ЦЕНТР СУДДІВСЬКИХ СТУДИЙСЕМІНАРИ, КАЛЕНДАР ПОДІЙНОВИНИ
СУДОВА ВЛАДА НА УКРАЇНІСУДОВА ВЛАДА ШВЕЙЦАРІЇСУДДІВСЬКИЙ КОРПУС УКРАЇНИ
МІЖНАРОДНІ ПРОГРАМИПРАВОВІ АДРЕСИ ИНТЕРНЕТФОРУМКОНТАКТ
Сьогодні
20 жовтня 2017

Анонс подій:

 



Архів заходів Центру>>


Опитування (архів)


підписатися на        розсилку новин з сайту
підтвердити підписку
нагадати пароль
відписатися



Наші публікації:

Архів публікацій>>


Вийшов новий номер Віснику Центру суддівських студій присвячений монiторингу доступностi, ефективностi та неупередженостi правосуддя в Українi


 
© 2001-2016. Центр суддівських студій. При копіюванні матеріалів та/або розміщенні їх у будь-якому інформаційному виданні -
посилання на Центр суддівських студій обов'язкове. E-mail: info@judges.org.ua, judges@i.com.ua

Підтримка сайту: Швейцарська Конфедерація