МІЖНАРОДНИЙ ФОНД
УКР ENG
 
news
/Forum/0_Forum.php

 

Швейцарська Конфедерація

 


 

 

 

 Архів  / Cемінари, конференціі, зустрічі 

 

Untitled Document

О. Нагорний.,
провідний спеціаліст Національного бюро
у справах дотримання Конвенції про захист прав і
основних свобод людини (Міністерство юстиції України)


Конвенція про захист прав і основних свобод людини і кримінальний процес

Якщо розглядати Європейську Конвенцію про захист прав людини і основних свобод з позиції її практичного застосування в сфері кримінального судочинства, можна виділити групу статей, які регулюють питання пов'язані з кримінальним провадженням та захищають особу від втручання державних органів, які здійснюють таке провадження. До такої групи слід віднести 5, 6, 7 та 8 статті Конвенції, хоча це - не виключний перелік статей, які пов'язані з відносинами в сфері кримінального процесу.

Центральне місце серед перелічених статей займає стаття 6, яка стосується питань відправлення правосуддя і встановлює широке коло процесуальних гарантій для особи з тим, щоб судочинство відповідало вимогам справедливості, безсторонності та незалежності. Статті 5, 7 та 8 стосуються більш вузького кола відносин, пов'язаних з процесуальною діяльністю державних органів, хоча являються не менш важливими ніж стаття 6.

Отже розглянемо послідовно кожну з цих статей.

Стаття 5 захищає одне з найголовніших прав людини - право на свободу. Порушення цього права може прямо перешкодити здійсненню багатьох інших гарантованих Конвенцією прав, таких, як право на повагу до сімейного і приватного життя, право на свободу виявлення поглядів. До того ж позбавлена волі особа піддається ризику застосування до неї катувань чи нелюдського поводження. Право на свободу та особисту недоторканість в сенсі статті 5 розуміється як право на фізичну недоторканість особи, тобто як гарантія від затримання та арешту (Див. рішення Комісії по заяві " Х проти Сполученого Королівства" від 12 січня 1973 року//часопис 16, стор. 328-336). Винятком з цього права особи є шість випадків затримання, перелічених в пункті 1 статті 5. Даний перелік є виключним і не може бути розширений державами-учасницями Конвенції. Це означає, що держава може обмежувати право особи на свободу та особисту недоторканість виключно у рамках, встановлених даною статтею, і національне законодавство, яке регулює питання позбавлення свободи, не повинно суперечити положенням статті 5 Конвенції.

Пункт 1 статті 5 передбачає позбавлення особи свободи не інакше ніж "відповідно до процедури, встановленої законом". Для дотримання цієї вимоги необхідно, щоб позбавлення особи свободи здійснювалось у точній відповідності з встановленою національним законодавством процедурою. В разі, якщо держава позбавляє особу свободи, не дотримуючись процедури, яка встановлена національним законодавством, чи утримує особу більший строк, ніж передбачено національною процедурою, таке порушення внутрішнього законодавства буде означати й порушення Конвенційних положень (Див. рішення "К.Ф. проти Німеччини" від 27 листопада 1997 року // збірн. 1997-VII, вип.58). По-друге, необхідно, щоб само законодавство, яке передбачає процедуру затримання чи арешту відповідало вимогам справедливості та адекватності. Для цього необхідно, щоб положення закону були сформульовані досить чітко, щоб надати особі певну вказівку відносно обставин та умов, за яких вона може бути позбавлена волі (Див. рішення Комісії по заяві "Замір проти Сполученого Королівства" від 11 жовтня 1983 року//часопис 40, стор.42). Застосування такого законодавства повинно бути передбачуваним (Див. рішення "Барановський проти Польщі" від 28 березня 2000 року). До того ж, законодавство держави повинно передбачати чіткі терміни затримання та перебування особи під вартою як на стадії досудового слідства так і на стадії судового розгляду справи. Крім всього, саме законодавство повинно відповідати Конвенції, в тому числі і викладеним в ній загальним принципам.

Принцип справедливості і адекватності означає також, що будь-який захід по позбавленню волі повинен виходити від повноважного органу і не носити свавільного характеру.

Перший випадок дозволеного позбавлення особи свободи міститься в підпункті а) пункту 1 статті 5 Конвенції і стосується випадків ув'язнення особи за вироком суду. Не має значення у якій формі буде відбуватись це позбавлення волі 6 у формі поміщення до психіатричної лікарні чи у формі ув'язнення (Див. рішення "Х проти Сполученого Королівства" від 5 листопада 1981 року//серія А № 46). Під цей пункт підпадає будь-яке позбавлення волі, яке було призначене за обвинувальним вироком суду. Таке ув'язнення вважається законним вже з моменту винесення вироку судом першої інстанції. І навіть у випадку, коли такий вирок буде відмінений в суді вищої інстанції, ув'язнення особи в період оскарження вироку буде носити законний характер (Див. рішення "Вемхоф проти ФРН" від 27 червня 1968 року//збірн. А № 7).

Призначення покарання є виключною компетенцією судових органів, тому рішення про збільшення строку ув'язнення будь-яким іншим органом, наприклад адміністрацією установи виконання покарань буде суперечити Конвенції (Див. рішення "Ван Дроогенбрук проти Бельгії" від 24 червня 1982 року//збірн. А № 50). При цьому судовий орган повинен відповідати вимогам незалежності та безсторонності.

Підпункт b) передбачає позбавлення свободи у двох випадках:
- невиконання законного рішення суду;
- для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом.
Слова " виконання будь-якого обов'язку" не повинні тлумачитись дуже загально. Такий обов'язок повинен бути чітко передбачений законодавством, а не просто бути загальним обов'язком дотримуватись закону (Див. рішення "Енгель та інші проти Нідерландів" від 23 листопада 1976 року//збірн.А №22). До цього пункту відносяться тільки випадки, коли національним законодавством безпосередньо передбачено затримання особи з метою виконання нею конкретних зобов'язань. Крім того, затримання повинно бути націлене саме на забезпечення виконання зобов'язання чи сприяти цьому, а не бути покаранням за минулу поведінку. Дія цього підпункту обмежується вимогами статті 1 протоколу 4, згідно з якими забороняється позбавляти особу свободи лише на тих підставах, що вона не може виконати свого контрактного зобов'язання.

Підпункт с) пункту 1 статті 5 Конвенції регулює затримання та арешт особи в ході проведення кримінального судочинства. Цей пункт передбачає три обставини за яких можливе прийняття рішення про затримання чи арешт особи: "на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обґрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею злочину або її втечі після його вчинення". При цьому достатньо, щоб була наявна хоча б одна з цих обставин. Основною умовою правомірності рішення про затримання чи арешт є його обґрунтованість. Тобто не достатньо тільки вказати одну з підстав, передбачених в підпункті с), необхідно в рішенні обґрунтувати наявність цієї підстави. Одного тільки факту того, що особа вчинила будь-який злочин, навіть аналогічний в минулому, не може бути достатньою підставою для обґрунтованої підозри (Див. рішення "Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства" від 30 серпня 1990 року//збірн.А №182).

Необхідно зазначити, що підпункт с) необхідно розглядати разом з пунктом 3 статті 5, де кожна особа, затримана чи арештована згідно з положенням пункту 1 c) цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таким чином, всі види позбавлення свободи, передбачені в пункті 1 статті 5, повинні призводити до того, щоб затриманий постав перед судовим органом. Однак відсутність остаточного обвинувачення чи непредставлення закінченої справи до суду, наприклад, при звільненні затриманих за недостатністю доказів, не означають, що попереднє затримання не відповідало передбаченій в підпункті с) меті. Наявність такої мети повинно передбачатись незалежно від її реалізації (Див. рішення "Броуган та інші проти Сполученого Королівства" від 29 листопада 1988 року//збірн. 145-В).

Підпункт d) пункту 1 статті 5 дозволяє затримання неповнолітньої особи з метою виховного нагляду або з метою забезпечення її присутності перед компетентним правоохоронним органом. Сутність цього положення в тому, щоб не поводитись з дітьми як зі злочинцями, а ізолювати їх на законних підставах від зовнішнього негативного впливу. При цьому Суд зазначив, що поміщення неповнолітнього в умови ізоляції, де він буде знаходитись без допомоги співробітників, які мають виховну підготовку і покликані піддавати його виховному впливу, не буде відповідати меті виховного нагляду і буде являтись порушенням статті 5 Конвенції (Див. рішення "Буамар проти Бельгії" від 29 лютого 1988 року//збірн.А №129).

Підпункт е) дозволяє законне затримання психічно хворих, інфікованих осіб, алкоголіків, наркоманів чи бродяг як з метою їх ізоляції від суспільства, так і з метою покращення їх стану (Див. рішення "Гуцарді проти Італії" від 06 листопада 1980 року/збірн.А №39).

Щодо визначення "душевнохворий", то тлумачення цього поняття ще залишається відкритим в зв'язку з досягненнями психіатрії та новому відношенні суспільства до психічних захворювань, внаслідок чого це тлумачення змінюється (Див. рішення "Вінтерверп проти Нідерландів" від 24 жовтня 1979 року//збірн.А №33). В справі Вінтерверпа Суд вказав, які вимоги повинні бути виконані, щоб затримання особи як душевнохворої відповідало вимогам підпункту е) пункту 1 статті 5:
- необхідно довести стан "психічного розладу";
- розлад повинен бути таким і такої інтенсивності, щоб було виправданим поміщення особи до лікарні;
- знаходження в лікарні не може продовжуватись при припиненні такого розладу.

Щодо розповсюдження інфекційних захворювань та наркоманів, то таких питань з позиції порушення Конвенції ще не піднімалось.

Що стосується бродяг, то чіткого визначення цього поняття ні в Конвенції, ні в рішеннях немає. В справах Де Вільде, Оомса та Версіпа затримання було вчинене на основі законодавства, де було вказано: "бродягами являються особи, які не мають ні постійного місця проживання, ні засобів до існування і які не займаються ні ремеслом, ні професійною діяльністю" (Див. рішення "Де Вільде, Оомс та Версіп проти Бельгії" від 18 червня 1971 року//збірн.А №12). Суд зазначив, що таке визначення відповідає загальновизнаному значенню даного терміну.

Основною умовою затримання всіх категорій осіб, зазначених в підпункті е), є дотримання вимоги "законності". Це означає, що процедура затримання таких осіб повинна бути передбачена в національному законодавстві і недотримання вимог національного законодавства призведе до порушення статті 5.

В підпункті f) дозволяється позбавлення особи свободи для цілей, пов'язаних з регламентуванням незаконної міграції та забезпеченням вислання чи видачі осіб.

Затримання згідно підпункту f) повинно переслідувати тільки мету запобігання незаконному в'їзду особи в країну або вирішення питання про депортацію або екстрадицію особи, а не просто, щоб перешкодити скритись (Див. рішення Комісії по заяві "Асфар проти Сполученого Королівства" від 12 грудня 1977 року//не опублікована) чи не допустити здійснення забороненої мети (Див. рішення "Бозано проти Франції" від 18 грудня 1986 року//збірн А №11). При цьому в справі Бозано Суд відмітив, що провадження по справі про видачу повинно проходити оперативно і з старанністю зі сторони відповідних органів, інакше позбавлення свободи може втратити виправданість.

Пункти 2, 3, 4 та 5 статті 5 Конвенції передбачають процесуальні гарантії в разі позбавлення свободи у випадках, передбачених пунктом 1 даної статті.

Пункт 2 передбачає право кожної особи, затриманої або заарештованої за будь-яких передбачених в пункті 1 статті 5 обставин, бути негайно поінформованою зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї. Метою даного пункту є інформування затриманої особи про підстави затримання, щоб вона могла оцінювати дії держави і в разі, якщо вважає їх неправильними, скористатись правом, передбаченим пунктом 4.

Правове обґрунтування затримання і основні факти, які визначають законність прийнятого рішення, повинні повідомлятись особі на простій, зрозумілій їй мові (Див. рішення "Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства" від 30 серпня 1990 року//збірн.А №182).

Термін "негайно" не означає, що посадова особа, яка проводить затримання, повинна надати інформацію у всій повноті саме в момент затримання. Підстави затримання можуть бути доведені нею під час допитів через декілька годин після арешту, що не є порушенням пункту 2 статті 5 (Див. рішення "Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства" від 30 серпня 1990 року//збірн.А №182).

Неповідомлення особи про мотиви та підстави затримання може також регулюватися пунктом 4 статті 5, якщо в результаті цього зацікавлена особа позбавляється можливості оскаржити законність свого затримання (Див. рішення Комісії по заяві "Х проти Сполученого Королівства" від 20 березня 1972 року//серія А № 46).

Гарантія, яка міститься в пункті 3 статті 5, стосується не всіх обставин затримання, а тільки тих, що містяться в підпункті с) пункту 1 статті 5 Конвенції. Цей пункт вимагає, щоб кожна особа затримана згідно підпункту с) негайно постала перед суддею. Практикою Суду встановлено, що максимальним строком затримання, який відповідає терміну "негайно" в сенсі цього пункту, є 4 доби (Див. рішення "Броуган та інші проти Сполученого Королівства" від 29 листопада 1988 року//збірн. 145-В). Перевищення цього строку затримання особи без доставлення її до суду, навіть у виключних випадках, є порушенням Конвенції. Але в останній час в практиці Суду є тенденція до зміни цього строку в сторону зменшення.

Пункт 3 статті 5 встановлює вимогу незалежності і безсторонності суду. "Незалежність" полягає в незалежності судді від виконавчої влади та від сторін. При цьому не виключається його залежність від інших суддів, якщо останні володіють такою ж незалежністю. Безсторонність означає, що суддя, який приймав рішення про арешт особи, не може в подальшому брати участь в цій справі. До цього додаються дві вимоги: суддя повинен особисто вислухати затриману особу і розглянути обставини на користь та проти затримання, висловити свою думку і в разі відсутності підстав затримання звільнити особу (Див. рішення "Шиссер проти Швейцарії" від 04 грудня 1979 року//збірн.А №34).

Даний пункт також гарантує особі право на судовий розгляд справи впродовж розумного строку, якщо затриману особу не було звільнено. Мета цього положення полягає в тому, щоб попереднє затримання особи не продовжувалось довше розумних термінів (Див. рішення "Вемхоф проти ФРН" від 27 червня1968 року//збірн.А №7). "Розумність" строку вирішується в кожній справі окремо в залежності від її складності, але в будь якому разі при обчисленні розумності строку враховуються такі критерії:
- чи являються відповідними та достатніми мотиви, наведені державою для виправдання затримання, тобто чи можна погодитись з тим, що національні інстанції правомірно вважали, що суспільні інтереси знаходяться вище, ніж право на свободу в даній конкретній справі (Див. рішення "Вемхоф проти ФРН" від 27 червня1968 року//збірн.А №7;
- чи являються мотиви, які визначили цей вибір, відповідними і достатніми, і чи була затягнута процедура на строк, який би можна було уникнути (Див. рішення "Вемхоф проти ФРН" від 27 червня1968 року//збірн.А №7.

Пункт 4 статті 5 встановлює право особи, яка була затримана чи арештована, опротестувати у суді законність таких дій і передбачає наявність дійового судового контролю за законністю затримання та арешту. Ця гарантія застосовується до усіх видів позбавлення волі, передбачених пунктом 1 статті 5.
Особа, яка оскаржує позбавлення свободи, повинна мати можливість особисто чи через свого представника бути заслуханою суддею, інакше вона буде позбавлена основної гарантії представити суду аргументи в підтримку своєї скарги.

Щодо судового контролю, то якщо рішення про затримання чи арешт особи приймалося суддею, то судовий контроль, передбачений пунктом 4, вважається включеним в таке рішення. Тобто вважається, що суддя виконав обов'язок по забезпеченню судового контролю. Однак такий контроль не може бути виправданим для всього терміну арешту, так як обставини, за яких було прийнято рішення про позбавлення свободи, могли змінитись. Тому у випадках, коли доводиться враховувати нові обставини, які можуть поставити під сумнів необхідність подальшого затримання, необхідно здійснювати періодичний судовий контроль за утриманням особи під вартою. Наприклад, чи можна через деякий строк вважати особу бродягою (Див. рішення "Де Вільде, Оомс та Версіп проти Бельгії" від 18 червня 1971 року//збірн.А №12) чи душевнохворим (Див. рішення "Вінтерверп проти Нідерландів" від 24 жовтня 1979 року//збірн.А №33).

Пункт 5 статті 5 гарантує кожній особі, у відношенні якої були порушені положення статті 5 Конвенції, право на відшкодування збитків. Це єдине положення Конвенції, яке передбачає право на компенсацію на національному рівні за порушення права, зазначеного в Конвенції. Правовий засіб захисту, передбачений пунктом 5 повинен носити судовий характер. Тобто саме судова національна інстанція повинна винести обов'язкове рішення про виплату компенсації особі, яка була неправомірно затримана чи арештована (Див. рішення "Броуган та інші проти Сполученого Королівства" від 29 листопада 1988 року//збірн. 145-В). Але виплата такої компенсації не позбавляє особу статусу жертви з метою встановити, чи були в даному випадку враховані гарантії, передбачені статтею 5 (Див. рішення Комісії по справ "Воукам Модефо проти Франції" від 21 січня 1987 року//пар.1, стор.79). Для того, щоб застосувати гарантію, передбачену цим пунктом, необхідно констатувати порушення вимог одного з чотирьох попередніх пунктів статті 5, навіть у випадку наступного засудження особи.

Стаття 6 передбачає належне відправлення правосуддя. Її основною метою є забезпечення відправлення судочинства шляхом розгляду справи в суді з дотриманням принципів справедливого, публічного розгляду справ в розумний строк незалежним та безстороннім судом, створеним на підставі закону.

Пункт 1 статті містить перелік елементів, які складають поняття "справедливого судочинства", а пункти 2 і 3 статті 6 містять процесуальні гарантії, якими користується особа, піддана кримінальному обвинуваченню. Таким чином особа, що притягується до кримінальної відповідальності, користується всім обсягом прав, передбачених статтею 6. Суд констатував, що кримінальне обвинувачення може бути визначене як офіційне повідомлення особи компетентним органом про те, що дана особа вважається такою, що вчинила кримінальний злочин (Див. рішення "Еклє проти ФРН" від 15 липня 1982 року//збірн.А №51). Отже, вже з моменту набуття особою статусу підозрюваного приводиться в дію увесь механізм захисту, передбачений статтею 6.

Пункт 1 встановлює вимоги до особи судді, який повинен бути незалежним від виконавчої влади та від сторін процесу, а також безстороннім. Безсторонність полягає в тому, що суддя не повинен мати особистої зацікавленості у справі (суб'єктивний фактор) та повинен втілювати довіру учасникам процесу (об'єктивний фактор). За наявності підстав сумніватись у безсторонності судді, він повинен взяти самовідвід (Див. рішення "Делькур проти Бельгії" від 17 січня 1970 року//збірн.А №11).

Пункт 1 передбачає публічний розгляд справи, а також випадки, коли можливе обмеження цього принципу. В будь-якому випадку рішення суду повинно бути оголошено публічно. Мета публічності розгляду - захист сторін, які приймають участь в розгляді, від тайного відправлення правосуддя (Див. рішення "Аксен проти ФРН" від 8 грудня 1983 року//збірн.А №72).

Що стосується "розумного строку" розгляду справи, то цей строк залежить від конкретних обставин справи. При цьому враховується складність справи та поведінка сторін процесу під час провадження по справі (Див. рішення "Бухгольц проти ФРН" від 6 травня 1981 року//збірн.А № 42).

Пункт 2 статті 6 закріплює принцип презумпції невинуватості обвинуваченого в кримінальному процесі. Цей пункт вимагає, щоб в кримінальному провадженні суд не виходив з переконання, що обвинувачений вчинив діяння, яке йому ставиться у вину, тобто був неупереджений щодо особи, та щоб державні органи не вважали особу винною у скоєні злочину до її засудження судом (Див. рішення Комісії по заяві "Х проти ФРН" від 13 липня 1970 року//збірн 35, стор.132).

Відповідно до підпункту а) пункту 3 статті 6 обвинуваченому необхідно повідомити про причини обвинувачення (про правопорушення, які йому ставляться у вину), про характер обвинувачення (юридичну кваліфікацію цього правопорушення) та про будь-які зміни в пред'явленому обвинувачені. Особі необхідно повідомити достатньо інформації для того, щоб вона могла підготуватися до свого захисту (Див. рішення Комісії по заяві "Офнер проти Австрії" від 19 грудня 1960 року//часопис 3 стор.322).

Підпункт b) пункту 3 статті 6 передбачає, що обвинувачений повинен мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту. Питання про те, які "можливості" необхідні для підготовки захисту, буде вирішуватись в залежності від конкретних обставин справи, включаючи характер та складність справи (Див. рішення Комісії по заяві "Нільсен проти Дании" від 2 вересня 1959 року//часопис 2 стор.412), хоча деякі можливості, такі, як спілкування з адвокатом чи доступ до матеріалів справи, повинні забезпечуватись при розгляді будь-якої справи (Див. рішення Комісії по заяві "Крохер і Молер проти Швейцарії" від 9 липня 1981 року//збірник 26 стор.24).

Підпункт с) пункту 3 статті 6 об'єднує право на захист та на безоплатну правову допомогу. Особа, яке не бажає чи нездатна захищати себе особисто, повинна мати можливість звернутися за юридичною допомогою за власним вибором. Якщо ж в неї немає коштів для оплати послуг адвоката, вона має право безоплатно скористатись такими послугами.

Підпункт d) пункту 3 статті 6 закріплює принцип змагальності і надає особі право на виклик і допит свідків по справі. Дане положення не надає особі абсолютне право на виклик свідків. Судовий орган вправі відмовити у виклику свідка, якщо очевидно, що його свідчення не будуть мати відношення до справи. Право на виклик свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення націлене на те, щоб поставити обвинуваченого в рівне положення зі стороною обвинувачення у питанні допитів свідків (Див. рішення Комісії по заяві "Х проти Швейцарії" № 9000/80).

Підпункт е) пункту 3 статті 6 надає особі, що притягується до кримінальної відповідальності, право користуватися безоплатною допомогою перекладача. Суд в своїх рішеннях вказав, що це положення прийнятне для всіх документів або висловлювань під час судового процесу, які обвинуваченому необхідно розуміти, щоб скористатись своїм правом на справедливий судовий розгляд (Див. рішення "Людике, Белкасем і Коч проти ФРН" від 28 листопада 1978 року//збірн.А № 29). До того ж Суд визначив документи, які мають бути обов'язково переведені на мову, яку розуміє особа: пред'явлене обвинувачення, документи, які містять підстави арешту та матеріали судового розгляду.

Допомога перекладача повинна бути такою, яка дозволила б підзахисному знати висунуті проти нього обвинувачення та захищати себе, маючи можливість надати суду своє бачення подій (Див. рішення "Камасінскі проти Австрії" від 19 грудня 1989 року//збірн.А №168).


Стаття 7 Конвенції регулює питання, що стосуються призначення покарання за злочин.

Пункт 1 статті 7 Конвенції відображає принципи, згідно з якими особа не підлягає покаранню за діяння, яке на час його вчинення не кваліфікувалося як злочин (nullum crimen sine lege) та забороняється призначати покарання більш суворе, ніж те, яке передбачалось на момент скоєння злочину (nulla poena sine lege). Тобто, стаття 7 забороняє ретроактивне застосування кримінального права та застосування його по аналогії. Відповідно до цих вимог, держава-учасниця Конвенції зобов'язана чітко формулювати своє кримінальне законодавство та давати його обмежувальне тлумачення з тим, щоб особа, яка притягується до кримінальної відповідальності, могла об'єктивно знати, що вчинене нею діяння кваліфікується на момент його вчинення як злочин. До того ж законодавець в правовій нормі повинен точно вказувати верхню межу покарання, яке може призначатися за кожний конкретний злочин.

Законодавчі органи держави-учасниці вправі встановлювати, яке діяння слід вважати кримінально караним. В даному випадку стаття 7 не встановлює ніяких правил чи обмежень.

Стаття 7 прямо не передбачає можливість застосування до особи більш м'якої норми, ніж та, яка діяла на момент вчинення нею злочину, хоча і не забороняє цього.

Пункт 2 статті 7 містить виключення з правил встановлених пунктом 1 цієї статті і передбачає "покарання будь-якої людини за будь-які дії або бездіяльність, які на час їх вчинення становили кримінальний злочин згідно із загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями". Слід відмітити, що ці виключення були передбаченні з метою покарання винних у скоєнні військових злочинів під час другої світової війни і фактично в теперішній час не діють.

Стаття 8 захищає різні сторони життєдіяльності особи, що стосуються її приватного життя, житла, таємниці кореспонденції, в тому числі і права особи, які можуть бути порушені в ході проведення компетентними державними органами попереднього чи судового слідства, або оперативно-розшукової діяльності.

Метою статті 8 є "захист індивіда від свавільного втручання зі сторони публічних органів", як це визначив Суд у справі Єйрі, встановивши головний обов'язок держави утримуватись від втручання в ці права (Див. рішення "Єйрі проти Ірландії" від 09 жовтня 1979 року//збірн.А № 32). Також у відношенні статті 8 Європейський Суд визнав, що згідно цієї статті на державі лежить позитивне зобов'язання забезпечити, щоб всі особи мали в своєму розпорядженні ефективні засоби захисту права на недоторканість приватного життя" (Див. рішення "Ван Остервейк проти Бельгії" від 06 листопада 1980 року//збірн.А №40).

Багато справ, які розглядались Судом, стосувались ситуацій, за яких державні органи в ході здійснення кримінально-процесуальної діяльності втручались у охоронювані статтею 8 права особи. Так, значна група таких справ стосувалась прослуховування органами поліції телефонних розмов, перлюстрації поштової кореспонденції та фіксації і обліку телефонних дзвінків. Суд встановив, що прослуховування телефонних розмов та інші форми фіксування телефонного зв'язку являють собою серйозне втручання в приватне життя і тайну кореспонденції, і, відповідно, повинні бути засновані на "законі" (Див. рішення "Крюслен проти Франції" від 24 квітня 1990 року// збірн.А №176), що означає, що втручання повинно мати основу в національному законодавстві. Для цього положення закону повинні бути сформульовані досить чітко, щоб надати громадянам певну вказівку відносно обставин та умов, за яких публічні органи вправі застосувати приховане і потенційно небезпечне втручання в здійснення їх прав, та повинні надати певний захист проти свавільних посягань органів державної влади на права, передбачені пунктом 1 статті 8 (Див. рішення "Мелоун проти Сполученого Королівства" від 02 серпня 1984 року//збірн.А №82).

В справі "Класс та інші проти ФРН" заявники скаржились на невідповідність Конвенції закону, який дозволяв прослуховування телефонних ліній та перлюстрацію листування та поштових відправлень. При цьому особа, щодо якої проводились такі заходи, не повідомлялась про це. Суд в своєму рішенні зазначив, що хоча такі дії без сумніву і є втручанням в право на приватне життя та таємницю листування, вони не були порушенням статті 8, так як були передбачені законом і являли собою захід, який має на меті забезпечення національної безпеки та захисту порядку і попередження кримінальних злочинів (Див. рішення "Класс та інші проти ФРН" від 06 вересня 1978 року//збірн А № 28).

В іншій справі було здійснене прослуховування телефонних ліній адвокатської контори. Суд зазначив, що вхідні та вихідні телефонні дзвінки адвокатської контори можуть включатись в поняття приватного життя та кореспонденції. Розглянувши, чи "передбачались законом" та чи були "необхідними в демократичному суспільстві" такі заходи, Суд встановив, що законодавство не передбачало точної процедури здійснення прослуховувань і тому було порушення статті 8 Конвенції (Див. рішення "Копп проти Швейцарії" від 25 березня 1998 року//збірн.1988-ІІ №67).

В справі "Мелоун проти Великобританії" по запиту поліції прослуховувались телефонні розмови заявника, переглядалась його поштова кореспонденція та фіксувались номери всіх його вихідних дзвінків. Суд зазначив, що сама практика реєстрації телефонних номерів абонентів суперечить статті 8 Конвенції. Передача такої інформації поліції без згоди абоненту є прямим втручанням в здійснення права, захищеного статтею 8. Розглянувши, чи було таке втручання виправдане з позиції пункту 2 статті 8, Суд встановив, що такі дії не були "передбачені законом" в сенсі цього пункту і тому було порушення статті 8 Конвенції (Див. рішення "Мейлоун проти Сполученого Королівства" від 02 серпня 1984 року//збірн.А №82).

При розгляді справи "Функе проти Франції" Судом були вивчені питання, що стосуються проведення державними органами обшуків та виїмок. Так Суд визначив, що проведення в домі заявника обшуку та виїмки документів торкнулося всіх прав, передбачених статтею 8 крім права на повагу до сімейного життя. Тому належало встановити чи відповідало таке втручання пункту 2 статті 8. Суд зазначив, що держава вправі застосовувати такі заходи, як обшуки чи виїмки, але в даному випадку законодавство Франції не передбачало відповідних гарантій проти зловживань при проведенні таких дій і тому відбулось порушення статті 8 Конвенції (Див. рішення "Функе проти Франції" від 25 лютого 1993 року//збірн.А №256).


 Семінари, що відбулисяся

 

ЦЕНТР СУДДІВСЬКИХ СТУДИЙСЕМІНАРИ, КАЛЕНДАР ПОДІЙНОВИНИ
СУДОВА ВЛАДА НА УКРАЇНІСУДОВА ВЛАДА ШВЕЙЦАРІЇСУДДІВСЬКИЙ КОРПУС УКРАЇНИ
МІЖНАРОДНІ ПРОГРАМИПРАВОВІ АДРЕСИ ИНТЕРНЕТФОРУМКОНТАКТ
Сьогодні
22 серпня 2017

Анонс подій:

 


Опитування (архів)


підписатися на        розсилку новин з сайту
підтвердити підписку
нагадати пароль
відписатися



Наші публікації:

Звіт у рамках моніторингу стану незалежності суддів за результатами опитування суддів-делегатів XII позачергового зїзду суддів України 19-20 червня 2014 року.

Архів публікацій>>


Вийшов новий номер Віснику Центру суддівських студій присвячений монiторингу доступностi, ефективностi та неупередженостi правосуддя в Українi



Архів заходів Центру>>

 
© 2001-2016. Центр суддівських студій. При копіюванні матеріалів та/або розміщенні їх у будь-якому інформаційному виданні -
посилання на Центр суддівських студій обов'язкове. E-mail: info@judges.org.ua, judges@i.com.ua

Підтримка сайту: Швейцарська Конфедерація