МІЖНАРОДНИЙ ФОНД
УКР ENG
 
news
/Forum/0_Forum.php

 

Швейцарська Конфедерація

 


 

 

 

 Архів  / Cемінари, конференціі, зустрічі 

 

Untitled Document

Бортновська З.П.,
головний спеціаліст Національного бюро
у справах дотримання Конвенції про захист прав і
основних свобод людини (Міністерство юстиції України)


Конвенція про захист прав і основних свобод людини і цивільне право

Якщо розглядати Конвенцію в частині, яка стосується цивільного права, необхідно, насамперед, зазначити, що за більш ніж 40 років існування Європейського суду ним була напрацьована значна прецедентна база щодо питання, які права та обов'язки як у Конвенції, так і в національному праві держав-учасниць вважати цивільними. Для Суду ця проблема виявилася не такою вже й простою, про що свідчить і той факт, що в більшості рішень, які стосуються концепції "цивільних прав і обов'язків" відповідно до статті 6 § 1 Конвенції, висловлені окремі думки суддів, що не погоджувалися з позицією більшості.

Серед прав, гарантованих Конвенцією, як цивільні можна кваліфікувати, насамперед, право на вільне володіння своїм майном, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на компенсацію за незаконне і таке, що суперечить гарантіям статті 5 Конвенції, затримання, арешт чи позбавлення волі та право на компенсацію за неправосудний вирок, а також право на компенсацію, яке випливає із заподіяння шкоди в результаті порушення права на життя, заборони катування та негуманного поводження або покарання, право на вільний вибір місця проживання, гарантоване статтею 2 Четвертого протоколу до Конвенції, та ін. Крім того, для розуміння дії Конвенції в сфері цивільного (приватного) права важливе значення має концепція "цивільних прав і обов'язків", сформульована Європейським судом з прав людини при розгляді питання застосування гарантій статті 6 § 1 Конвенції до тих чи інших спорів, що розглядалися національними судами держав-учасниць.


Цивільні права та обов'язки в сенсі статті 6 § 1 Конвенції

Як зазначав Європейський суд у своїх рішеннях, стаття 6 § 1 сама по собі не гарантує будь-якого конкретного змісту "цивільних прав і обов'язків" в матеріальному праві держав-учасниць. Вона стосується лише спорів про "цивільні права і обов'язки", які можна обґрунтовано характеризувати як такі, що існують в національному праві. (Див. рішення у справі "З. та інші проти Великобританії" [GC], no. 29392/95, § 87, ECHR 2001)

Чи має особа підстави для звернення з позовом в національний суд, може залежати не лише від наявності відповідного цивільного права, визначеного відповідно до національного законодавства, але й від наявності процесуальних перешкод, що обмежують можливість подання потенційних позовів до суду. В останньому випадку стаття 6 § 1 може застосовуватися. Органи Конвенції, звичайно, не можуть шляхом тлумачення статті 6 § 1 створювати цивільне право, яке не має правової основи в законодавстві відповідної держави. Однак ситуація, в якій держава могла б без обмеження або контролю з боку органів Конвенції вилучати із юрисдикції судів цивільні позови або надавати імунітет від цивільних зобов'язань широкому колу осіб, суперечила б верховенству права та цілям Конвенції. (Див. рішення у справі "Фейєд проти Великобританії" від 21 вересня 1994, Серія А № 294-B, § 65)

Концепція "цивільних прав і обов'язків" не може тлумачитися виключно на основі внутрішнього права держави. Суд неодноразово зазначав, що ця концепція є автономною в сенсі статті 6 § 1 Конвенції. (див., серед інших джерел, рішення у справі "Кьоніг проти ФРН" від 28 червня 1978, Серія А № 27, §§ 88-89 та рішення у справі "Бараона проти Португалії" від 8 липня 1987, Серія А № 122, § 42)

У своїй ранній прецедентній практиці Європейський суд визначив, що фраза "цивільні права і обов'язки" виражає, через використання слова "цивільні", різницю між приватним і публічним правом таким чином, що цивільні права і обов'язки належать до сфери приватного права. (див. рішення у справі "Рінгайзен проти Австрії", Серія А № 13, § 94 та рішення у справі "Кьоніг проти ФРН", Серія А № 27, § 95) На основі такої різниці права та обов'язки в сфері публічного права (наприклад, стосовно громадянства чи виборчих прав (див. рішення у справі "П'єр-Блох проти Франції" від 21 жовтня 1997, Звіти рішень Суду і Комісії 1997-VI) ) не є "цивільними правами і обов'язками", таким чином дія статті 6 § 1 Конвенції на спори щодо них не поширюється. Однак необхідно зазначити, що за останні роки Європейський суд шляхом тлумачення значно поширив сферу застосування статті 6 § 1 в її цивільній частині.

Розвиваючи концепцію "цивільних прав і обов'язків", Страсбурзький Суд, не визначаючи, щоправда, чітких критеріїв належності тих чи інших прав або обов'язків до категорії цивільних, напрацював значну прецедентну базу, в якій доволі широке коло прав було віднесене до цивільних. Це, насамперед, права та обов'язки приватних осіб у відносинах між собою. Таким чином, справи щодо відносин в сфері контрактного права, комерційного, страхового, спадкового, сімейного права (див. рішення у справі "Расмуссен проти Данії" від 28 листопада 1984 р., Серія А № 87, § 32), деліктного права (див. рішення у справі "Т.П. і К.М. проти Великобританії" [GC] від 10 травня 2001 р., §§ 93-95), права власності були визнані такими, що підпадають під дію статті 6 § 1 Конвенції.

Більш складною є ситуація у справах, які стосуються відносин між особою і державою як носієм публічної влади. Тут значення має не кваліфікація права в національному законодавстві, а його характер, і, зокрема, його матеріальний характер і переважання ознак приватного права над ознаками публічного. Так, рішення про надання дозволу на купівлю чи збереження права власності на землю (див. рішення у справі "Хакассон і Стурессон проти Швеції", Серія А № 171), на будівництво будинку (див. рішення у справі "Скербі проти Швеції", Серія А № 180-В (1990), експропріацію чи конфіскацію (див. рішення у справі "Раймондо проти Італії", Серія А № 281-А, § 43) земельних ділянок розглядалися як такі, що мають вплив на цивільні права і обов'язки і, таким чином, потрапляють в сферу дії статті 6 § 1 Конвенції.
Право займатися підприємницькою діяльністю також є цивільним правом в сенсі Конвенції. Таким чином, позбавлення ліцензії на торгівлю алкогольними напоями (див. рішення у справі "Тре Тракторер Акцієболаг проти Швеції", Серія А № 159 (1989), відмова у дозволі на заснування приватної школи (див. звіт Комісії у справі "Фонд "Джордебо" проти Швеції", № 11533/85, 61 Dr 92 (1987) були визнані відносинами, що регулюються статтею 6 § 1 Конвенції.

Ще одна група правовідносин, що розглядалися в рамках концепції "цивільних прав і обов'язків", стосується компенсації матеріальної шкоди, завданої неправомірними діями держави (див. рішення у справі "Х проти Франції", Серія А № 234-С (1992) (позов про відшкодування шкоди за зараження СНІДом в результаті переливання крові); компенсації за незаконне затримання, арешт (див. рішення у справі "Вернер проти Австрії" від 24 листопада 1997, Звіти рішень Суду і Комісії 1997-VII, § 38-39) чи неправосудний вирок. Крім того, якщо особа визнана цивільним позивачем при розгляді кримінальної справи, спір, який розглядається за позовом такої особи в рамках кримінального провадження, є спором щодо "цивільних прав і обов'язків" в сенсі статті 6 § 1 Конвенції (рішення у справі "Калвеллі та Сігліо проти Італії" [GC] від 17 січня 2002 р., № 32967/96, § 62).

Неоднаковим є підхід Суду до питання, чи належать відносини щодо сплати податків до "цивільних обов'язків". Так, у рішенні у справі "Ферразіні проти Італії" Велика Палата Європейського суду дійшла висновку, що незважаючи на те, що предметом податкового провадження є матеріальні інтереси, "матеріальний" характер спору не є достатнім для застосування статті 6 § 1 Конвенції в її цивільній частині. Зокрема, відповідно до традиційної прецедентної практики органів Конвенції можуть існувати матеріальні обов'язки перед державою чи її органами, які в цілях статті 6 § 1 необхідно розглядати як такі, що належать виключно до сфери публічного права і, відповідно, не можуть підпадати під поняття "цивільних прав і обов'язків". Крім штрафів, накладених як покарання у кримінальному праві, така ситуація буде у випадку, коли обов'язок матеріального характеру випливає з податкового законодавства чи будь-яким іншим чином є частиною звичайних суспільних обов'язків у демократичному суспільстві (рішення у справі "Ферразіні проти Італії" [GC] від 12 липня 2001 року, § 25).

При цьому Суд не заперечував, що тлумачення положень Конвенції в напрямку визнання за все більшим колом відносин між особою і державою цивільного статусу спричинене все більшим втручанням держави у відносини приватно-правові, а тому все більше процедур, які національне право держав-учасниць відносить до сфери публічного права, Суд з розвитком своєї прецедентної практики поступово підводить під дію статті 6 § 1 Конвенції в її "цивільній" частині, якщо вони мають вирішальний вплив на приватні права і обов'язки. І все ж Суд визнав, що спори щодо сплати податків не підпадають під класифікацію спорів "щодо цивільних прав і обов'язків".

До інших категорій справ публічного права, які не потрапляють у сферу дії статті 6 § 1 Конвенції, належать справи про вислання іноземців (див. рішення у справі "Мауйя проти Франції" [GC], no. 39652/98, § 34, ECHR 2000-X), надання притулку (див. рішення Комісії у справі "П проти Великобританії", № 13162/87, 54 DR 211 (1987), право на освіту за державний кошт, обов'язок проходження військової служби, право на державне медичне обслуговування, право бути прийнятим на державну службу чи обраним депутатом та ін.

Окремою проблемою тлумачення статті 6 § 1 Конвенції є її застосування до позовів державних службовців. Спочатку Європейський суд зайняв позицію, що спори щодо найму, проходження по службі та звільнення державних службовців, як правило, не потрапляють в сферу дії цієї статті (див., серед інших джерел, рішення у справі "Найгель проти Франції" від 17 березня 1997, Звіти рішень Суду і Комісії 1997-ІІ, § 43). Однак Суд застосовував статтю 6 § 1 у справах, де спір стосувався "економічного права в чистому вигляді", такого як оплата праці (рішення у справі "Де Санта проти Італії" від 2 вересня 1997, Звіти рішень Суду і Комісії 1997-V, § 18) чи виплата пенсії (рішення у справі "Франческо Ломбардо проти Італії" від 26 листопада 1992, Серія А № 249-В, § 17), або принаймні права економічного за суттю (рішення у справі "Нікодемо проти Італії" від 2 вересня 1997 р., Звіти рішень Суду і Комісії 1997-V, § 18).

Однак в останніх своїх рішеннях з цієї проблеми Суд змінив підхід і тепер замість критерію характеру права, що є предметом спору, застосовується функціональний критерій, запроваджений рішенням Великої Палати Європейського суду у справі "Пеллегрен проти Франції" (рішення від 8 грудня 1999 р., §§ 64-67). Він ґрунтується на природі посадових обов'язків та повноважень особи. Суд прийняв рішення про застосування такого критерію, маючи на меті обмежити кількість випадків, коли державним службовцям може бути відмовлено в практичному та ефективному захисті, наданому їм, як і будь-якій іншій особі, Конвенцією та статтею 6 зокрема. Однак, він також визнав, що в секторі державної служби кожної держави певні посади включають обов'язки, спрямовані на захист загальносуспільних інтересів, чи участь в реалізації повноважень, врегульованих публічним правом, і що держава правомірно вимагає від цих службовців лояльності та відповідальності. Відповідно, спори за позовами державних службовців, що несуть на собі частину суверенної влади держави та обов'язки яких є типовими для специфічної діяльності державної служби в тій частині, яка відображає її властивість бути носієм публічної влади, відповідальної за забезпечення загальнодержавних інтересів, не потрапляють у сферу дії статті 6 § 1 Конвенції.

В результаті прийняття цього рішення змінився підхід до розгляду спорів державних службовців з державою. Тепер застосування статті 6 § 1 Конвенції до таких спорів залежить не від характеру права, що є предметом спору, а фактично від посади, яку займає заявник. Так, заява фінських суддів про те, що їм було відмовлено у судовому розгляді спору, який стосувався розміру їхніх посадових окладів, була визнана неприйнятною саме через те, що трудові спори працівників публічного сектора, які беруть пряму участь у реалізації повноважень, наданих публічним правом, та виконанні обов'язків, покликаних забезпечувати загальні інтереси держави, не потрапляють в сферу застосування статті 6 Конвенції (рішення про неприйнятність у справі "Каянен і Туомала проти Фінляндії" від 19 жовтня 2000 р., § 1). З іншого боку, велика кількість заяв рядових державних службовців були визнані прийнятними до розгляду відповідно до статті 6 § 1, незважаючи на те, що вони стосувалися прийняття на державну службу, кар'єрного росту або звільнення (рішення у справі "Девлін проти Великобританії" від 30 жовтня 2001 р., § 26; рішення у справі "Фрідлендер проти Франції" [GC] від 27 червня 2000 р.; рішення у справі "Ламбурдьєр проти Франції" від 2 серпня 2000 р. та ін.).


Право на повагу до приватного і сімейного життя

Право на повагу до приватного і сімейного життя та заборона втручатися в ефективне використання цих прав з боку органів влади гарантується статтею 8 Конвенції. Ця стаття передбачає не лише невтручання з боку держави, але й позитивне зобов'язання держави захищати особу від втручання з боку інших осіб, яке випливає з поняття "поваги", закладеного в текст статті 8. Крім того, стаття 8 Конвенції гарантує захист і таких особистих немайнових прав як право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла.

У прецедентній практиці Суду не міститься чіткого визначення, що ж Суд включає в поняття приватного життя. Однак питання поваги до приватного життя може виникати в багатьох ситуаціях, які стосуються цивільних прав особи. Так, визнання судом громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним є втручанням у його приватне життя (див. рішення у справі "Маттер проти Словаччини" від 5 липня 1999 р., § 68). У такому випадку це втручання повинне бути виправданим відповідно до частини 2 статті 8 Конвенції, тобто повинне бути здійсненим відповідно до закону, повинне бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення однієї з таких цілей: забезпечення національної безпеки, публічного порядку чи економічного благополуччя в державі; запобігання правопорушенню чи вчиненню злочину; охорони здоров'я чи моралі чи захисту прав і свобод інших осіб. У випадку з визнанням громадянина недієздатним достатньо, щоб це було здійснено відповідно до закону, на основі відповідного медичного висновку, з метою захисту здоров'я та інтересів самого психічно хворого. Крім того, Європейський суд у рішенні в справі "Маттер проти Словаччини" висловив побажання, що було б доцільним, якби в справах такого характеру органи держави періодично переглядали рішення для встановлення, чи залишається виправданим захід, застосований до особи, особливо у випадках, коли особа подає про це клопотання (див. рішення у справі "Маттер проти Словаччини" від 5 липня 1999 р., § 68).

Право особи на повагу до приватного життя включає також її здатність визначати свою особистість: обирати ім'я (див. рішення у справі "Бургхарц проти Швейцарії" від 22 лютого 1994 р., Серія А № 280-В), спосіб одягатися чи сексуальну належність.

Право на повагу до сімейного життя стало предметом багатьох справ щодо позбавлення батьківських прав (див. рішення у справі "Скодзарі і Джунта проти Італії" [GC] від 13 липня 2000 р., заяви №39221/98 та 41963/98, §§ 142-151), встановлення опіки над дітьми та поміщення дітей, позбавлених батьківської опіки, в дитячі заклади (див. рішення у справі "Йохансен проти Норвегії" від 7 серпня 1996 р., Звіти 1996-ІІІ; рішення у справі "Скодзарі і Джунта проти Італії", §§ 184-216), усиновлення (див. рішення Комісії у справі "Х проти Франції", № 9993/82, 31 DR 241 (1982), встановлення чи оскарження батьківства (див. рішення у справі "Расмуссен проти Данії" від 28 листопада 1984 р., Серія А № 87).

При цьому, Європейський суд з прав людини розглядає зараз сімейні відносини як такі, що виходять за рамки формальних відносин, оформлених відповідно до закону (див. рішення у справах "Джонстон проти Ірландії" (1986), Серія А № 112 та "Маркс проти Бельгії" (1979), Серія А № 31). Для встановлення існування чи відсутності сімейних зв'язків необхідна фактична наявність тісних особистих зв'язків між членами сім'ї, як правило, подружжям або батьками і дітьми, а також між усиновителями та усиновленими.


Право на шлюб

Право на шлюб, гарантоване статтею 12 Конвенції, стосується традиційного шлюбу між особами протилежної біологічної статі. Це випливає також з тексту цієї статті, який чітко вказує, що стаття 12 в основному має своїм завданням захистити шлюб як основу сім'ї. Крім того, вона передбачає, що реалізація цього права підлягає регулюванню національного права держав-учасниць. І все ж обмеження, запроваджені національним правом, не можуть обмежувати це право таким чином і в такому розмірі, щоб позбавити його суті (Див. рішення у справі "Шеффілд та Горшам проти Великобританії" від 30 липня 1998 р., § 66).

У рішеннях, постановлених у справах транссексуалів (див., наприклад, рішення у справі "Коссі проти Великобританії" від 27 вересня 1990 р., Серія А № 184; вказане рішення у справі "Шеффілд та Горшам проти Великобританії"; рішення у справі "Ріс проти Великобританії" від 17 жовтня 1986 р., Серія А № 106), Європейський суд зазначав, що прив'язка до традиційної концепції шлюбу, що лежить в основі статті 12 Конвенції, є достатньою підставою для держав учасниць в питанні шлюбу визначати стать особи за біологічним критерієм, тобто для укладення шлюбу береться до уваги стать особи від народження, а не отримана в результаті операції зі зміни статі.


Право на вільне володіння своїм майном

Стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції гарантує право фізичних та юридичних осіб на вільне володіння своїм майном. При цьому, стаття захищає не лише майно у вузькому розумінні, а й широкий спектр відносин власності. Її дія поширюється на рухоме і нерухоме майно, матеріальні і нематеріальні права, такі як акції чи патенти. Крім того, права за договорами і борг, встановлений рішенням суду (див. рішення у справі "Грецькі нафтопереробні заводи "Стрен" і Стратіс Андреадіс проти Греції" від 9 грудня 1994, Серія а № 301-В), є майном в сенсі статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Основною характеристикою права, що захищається цією статтею, є його економічна вартість.

Надання і визначення обсягу права власності належить, насамперед, до компетенції національних правових систем, і саме особа, яка посилається на таке право повинна визначити точний характер відповідного права в національному праві. Особа, яка скаржиться на порушення її права власності, повинна показати, що таке право існувало (див. рішення Комісії у щодо заяви № 12154/86 від 12 жовтня 1988, DR 58, ст. 62).

Термін "власність", як це передбачено статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції, може означати або "існуючу власність" (див. рішення у справі "Ван дер Мюссель проти Бельгії" від 23 листопада 1983, Серія а № 70, § 23), або претензії, щодо яких заявник може довести, що він принаймні має "законні підстави" вимагати їх задоволення (див. рішення у справах "Пайн Веллі Дівелопментс проти Ірландії" від 29 листопада 1991, Серія А № 222, § 51 та "ПрессоКомпанія Нав"єра С.А. та інші проти Бельгії" від 20 листопада 1995 р., Серія А № 332, § 31).

Претензія, що підлягає задоволенню за виконання певних умов, не може розглядатись як "власність" в сенсі статті 1 Протоколу №1 Конвенції, якщо умови не були виконані (див. рішення Комісії за заявою № 7775/77 від 5.10.1978, D.R. 15, ст. 143).

Крім того, як підтверджує прецедентна практика Комісії, стаття 1 Протоколу № 1 Конвенції не передбачає права особи щодо набуття власності на майно (див. рішення Комісії за заявою № 11628/85 від 9.5.1986, D.R. 47, ст. 270; а також № 25696/94, "Марія Кужинська проти Польщі", рішення від 10.09.1997). Ця стаття не передбачає також обов'язку держави систематично проводити індексацію вкладів осіб в банках та фінансових установах, з метою ліквідації негативного впливу інфляції, а також права особи на отримання пенсії чи інших соціальних виплат певного розміру (див. рішення Комісії у справах "Скоркевич проти Польщі", № 39860/98, від 1.06.1999 та "Домалевський проти Польщі", № 34610/97, ECHR 1999-V).

Порушення права на вільне володіння своїм майном може мати такі форми: втручання у вільне володіння майном, позбавлення власності у вигляді експропріації чи конфіскації та контроль за використанням майна. перші дві форми врегульовані частиною першою статті 1 Протоколу № 1, а третя - частиною другою цієї статті.

Таким чином, Конвенція захищає значне коло як майнових, так і особистих немайнових цивільних прав осіб та встановлює загальні принципи, яким має відповідати національне законодавство в галузі цивільного права та правозастосовча практика.


 Семінари, що відбулисяся

 

ЦЕНТР СУДДІВСЬКИХ СТУДИЙСЕМІНАРИ, КАЛЕНДАР ПОДІЙНОВИНИ
СУДОВА ВЛАДА НА УКРАЇНІСУДОВА ВЛАДА ШВЕЙЦАРІЇСУДДІВСЬКИЙ КОРПУС УКРАЇНИ
МІЖНАРОДНІ ПРОГРАМИПРАВОВІ АДРЕСИ ИНТЕРНЕТФОРУМКОНТАКТ
Сьогодні
20 жовтня 2017

Анонс подій:

 



Архів заходів Центру>>


Опитування (архів)


підписатися на        розсилку новин з сайту
підтвердити підписку
нагадати пароль
відписатися



Наші публікації:

Архів публікацій>>


Вийшов новий номер Віснику Центру суддівських студій присвячений монiторингу доступностi, ефективностi та неупередженостi правосуддя в Українi


 
© 2001-2016. Центр суддівських студій. При копіюванні матеріалів та/або розміщенні їх у будь-якому інформаційному виданні -
посилання на Центр суддівських студій обов'язкове. E-mail: info@judges.org.ua, judges@i.com.ua

Підтримка сайту: Швейцарська Конфедерація