МІЖНАРОДНИЙ ФОНД
УКР ENG
 
news
/Forum/0_Forum.php

 

Швейцарська Конфедерація

 


 

 

 

 Архів  / Cемінари, конференціі, зустрічі 

 

Untitled Document

Табачковський В. Г,
доктор філософських наук,
професор

Етичні основи правочинності.
Гуманність, законність, громадянська злагода.

План реферату.

Вступ. Довір'я до влади як передумова правочинної поведінки.

1. Довір'я до влади та громадянське суспільство.

2. Про деякі особливості сучасної морально-правової ситуації в Україні. (Фрустрація; правовий та етичний нігілізм; проблема соціальної справедливості; суперечливість масової правосвідомості).

3. Соціологічно-правовий "портрет" та тривожні політологічні версії.

4.Моральна і правова регуляція людської поведінки.

5.Етична зумовленість обставин правочинності. Морально-правова амбівалентність ідеї справедливості.

6. Етичний зміст розуміння справедливості у ліберальних концепціях права.

7.Що є для нас сьогодні епіцентром змісту справедливості.

Висновки

 

"...Свобода - не готовий печений хліб., котрий можна краяти і їсти, свобода -се школа, в котрій люди вчаться жити по-людськи, так, аби нікому не було кривди ... Тільки сама свобода і ніхто інший може приготовляти чоловіка і цілий народ до свобідного життя"
(Іван Франко)

 

Вступ. Довір'я до влади як передумова правочинної поведінки.

Держава тримається на довір'ї громадян до влади, котру громадяни сприймають як свого власну владу, репрезентовану і зосереджену в державі. - Ця теза сучасної політичної філософії визначає моральне підґрунтя правової держави та її взаємовідносин з громадянським суспільством.

Наведена теза є особливо актуальною для постсоціалістичних країн, які успадкували, з одного боку, відчуженість громадян від державної влади, а з іншого - завищені, споживацькі експектації щодо неї. Звідси морально-правові колізії, що з ними стикаються працівники судових органів.

1.Довір'я до влади та громадянське суспільство.

Зазначимо передусім, що " довір'я " - то поняття, котре належить водночас до сфер моральної, правової, соціально-психологічної та політичної" Спробуємо саме через нього поглянути на взаємозв'язок, взаємоперехід щойнозгаданих сфер.

Міра довір'я громадян до влади залежить сьогодні від того, наскільки демократичним є визначене й дотримуване державою співвідношення обов'язків та прав і свобод громадян. Відомо, що права людини - то зобов'язання, які бере на себе держава щодо захисту кожного громадянина від тоталітарного використання державної влади та зазіхань інших людей. Сучасна ситуація з правами людини має ще й ту особливість, що на відміну від перших у світі актів з прав людини, де ці права зводились до "свобод" від втручання держави, - сьогодні вони обіймають чимало прав, котрі, можуть бути реалізовані тільки через позитивну діяльність держави. Така діяльність особливо важлива у разі, коли утворення держави співпало з утвердженням національної незалежності, а відтак актуалізується питання про забезпечення прав і свобод народів (етнічних спільностей) та прав і свобод окремої особистості.

Правова держава зводить до розумного мінімуму ситуації, за яких влада напряму управляє людиною, натомість розширюючи сферу самоуправління вільних громадян. Вона спирається, отже, на громадянське суспільство - на "етос" вільної громадянськості, вбачаючи у нім найпершу умову самооновлення суспільного життя. Формування такого етосу громадянськості - тривалий, копіткий процес, пов'язаний з постійним виникненням нестандартних управлінських ситуацій, для виходу з яких необхідні політична воля й висока правова та етична культура. Саме тут найвідповідальніше поле співпраці всіх гілок влади.

Позаяк громадянське суспільство ґрунтується на принципах свободи кожного члена суспільства як людини, рівності його з кожним іншим як підданого та самостійності кожного члена суспільства як громадянина, держава перестає бути "опікуном" дієспроможних громадян, стаючи регулятором вільного їх волевиявлення; вона забезпечує правове поле, яке стимулює їх на активну діяльність задля досягнення життєвих цілей, задовільнення біологічних та соціальних потреб. "Стартові" можливості самореалізації мають бути рівними, однаковими для всіх людей, лише тоді вони будуть правовими (співвідносно з термінами "правильне", "справедливе", "праведне", "справжнє", "справне"). Правова держава має на меті не тільки формальну законність, яка забезпечує регулярність і послідовність у досягненні й підтриманні демократичного порядку, але також справедливість та гуманність, засновану на визнанні й повнім прийнятті найвищої цінності людської особистості (як ініціюючого начала будь-яких новацій у суспільнім житті) та гарантовану установами, котрі утворюють структури, що забезпечують свободу й найповніше самовиявлення особистості.

Звичайно, змальована щойно ситуація не існує без істотних проблем і колізій у жодній з розвинутих країн світу (у деяких з них до другої світової війни не було, приміром, розв'язане питання про виборчі права жінок). Дуже гострими є вони для постсоціалістичної України.

2. Про деякі особливості сучасної морально-правової ситуації.

З одного боку, маємо конституційне закріплення дуже репрезентативного переліку прав і свобод. 3 іншого - воно часто залишається формальним без наявності дієвих механізмів своєї реалізації. Нерідкі випадки неправової поведінки владних осіб, що деструктивне позначається на громадянськім етосові.

Довір'я громадян до держави, влади, закону, співмірне відчуванню й усвідомленню ними моральної легітимності правочинності на всіх рівнях суспільного життя. Антиподом такого відчування й усвідомлення є правовий та етичний нігілізм. Нині він живиться й поглиблюється низьким рівнем економічної й політичної культури в суспільстві, деструкцією духовності, просякнутої спадщиною "державницького атеїзму" тощо. Це породжує, з одного боку, політичну та громадянську напруженість і невротизм, з іншого - політичну й громадянську апатію. Відраза, що її викликають явища корупції на вищих рівнях влади (зараз її рецидиви набули розголосу далеко за межами України), все частіші вияви маніпулятивного політиканства, клановості тощо, призводять до розчарування в демократії та у системі ринкової економіки, і, що особливо важливо, у можливостях їх правової регуляції. Цим самим актуалізуються пласти соціальної пам'яті, пов'язані з правовою ущербністю політичних та економічних реалій недавнього минулого. Правова безпорадність, помножена на етичну невибагливість, починає сприйматися мало не як органічна риса національної вдачі.

Зазначену обставину ускладнює те, що масові уявлення про соціальну справедливість, від яких залежить довір'я громадян до держави, влади, закону живляться переважно фактами порушення справедливості. (Політологами зафіксовано: люди мають більш ясне бачення того, чого бракує їхнім стосункам, ніж того, як ці стосунки правильно зорганізувати.) Тому, кожну владну новацію громадяни оцінюють переважно відповідно до кількості "прецедентів справедливості", або ж відсутності останньої. Такі прецеденти фіксуються "стихійною буденною статистикою", набуваючи міцності соціально-психологічних упереджень, які дуже важко спростовувати або ж корегувати. Масова свідомість, особливо вітчизняна, взагалі більше тяжіє до моральнісної дихотомії "правда-кривда", ніж до юридичної "правове-протиправове""

На сучасній масовій правосвідомості дуже позначається та обставина, що значна кількість людей перебуває сьогодні у стані фрустрації, внутрішньої неупевненості, тривоги, страху стати жертвою злочину. Деструктивно позначається на правосвідомості також аномія - розрив із соціальною солідарністю внаслідок падіння права й моралі в організації економічного життя, розбіжність між запитами громадянина та соціальними нормами, зокрема правовими, котрі він мусить поважати й виконувати. Внаслідок цього зростає фактор "злочинної насиченості" суспільного середовища.

Чи враховуємо ми достатньою мірою згадані обставини як у правотворчій роботі, так і при формуванні масової правосвідомості?

Негативна відповідь на сформульоване питання напрошується з деяких фактів, зафіксованих сучасними соціолого-правовими дослідженнями, які засвідчують суперечливість масової правосвідомості або ж її малорозвинутість.

Так, з одного боку, зріс інтерес громадян до проблеми захисту прав і свобод людини, з іншого - вкрай неоднозначне сприймається сам зміст цих прав. Красномовним є ставлення до основного права людини - на життя: можливість скасування смертної кари досі не знайшла позитивного відгуку серед мас населення, тут переважає морально-побутове уявлення, що збільшення жорстокості покарання є найефективнішим у боротьбі із злочинністю.

Слід враховувати, що будь-які недоліки правозастосування - надмірна суворість або м'якість покарання, соціально невиправдана криміналізація або декриміналізація певних діянь - мають своїми наслідками негативні морально-психологічні стани, які виникають незмірно швидше, ніж долаються. Велике значення має спрямування покарання на виховання та у зв'язку з цим - чітке дотримування адресності покарання (котре видається мені проблематичним, зокрема, у випадкові застосування смертної кари). Чи не засвідчує сказане, що соціальна дієвість права дуже пов'язана із взаємоузгодженістю моральної, соціально-психологічної та юридичної (власне правової) сфер реалізації законодавства?

3. Соціологічно-правовий "портрет" та тривожні політологічні версії.

Правовий інфантилізм та нігілізм є дуже істотною перешкодою на шляху становлення й утвердження громадянського суспільства у більшості країн, що утворилися після розвалу колишнього СРСР. Зокрема, за даними російських соціологів дуже мало хто з громадян цієї країни має елементарне уявлення про власні права й свободи та про права людини загалом. Більшість тих, чиї права, за їхнім власним визначенням, порушувались, нікуди не зверталися з проханнями щодо захисту.

Дещо кращою щодо уявлень про права людини, але не кращою з погляду на можливості їх захисту є ситуація в Україні. Результати загальнонаціональних опитувань, проведені Центром "Демократичні ініціативи" разом з Інститутом соціології НАН України у межах широкомасштабного проекту "Українське суспільство на межі XXI століття", засвідчують, що дотримання прав і свобод людини, а також юридичної допомоги своїх прав та інтересів бракує понад половині опитаних. Біля половини вважають, що значно погіршала їхня захищеність від свавілля влади чиновників. На питання "Якби уряд України ухвалив рішення, яке утискає інтереси народу, то як ви вважаєте, чи змогли ви щось зробити проти такого рішення - дві третини опитаних відповіли "Ні, нічого не зміг би зробити", а більшості решти було заважко відповісти. Значна частина опитаних жоден із заходів і засобів обстоювання своїх прав та інтересів не вважає настільки ефективними, аби брати участь у ньому ("Політичний портрет України". Бюлетень дослідно-навчального Центру "Демократичні ініціативи". К., 1996, N15, с.102-111).

Окреслена ситуація з усвідомленням прав і свобод людини, як і згадані раніш явища правового нігілізму та інфантилізму, можуть істотно загострювати той комплекс меншовартості й упослідженості., котрий, як засвідчують антропологічні дослідження, є значною мірою властивий українському національному характерові і котрому дуже посприяли століття бездержавності та підлеглості.

Ще гострішою та небезпечнішою виглядає проблема правового інфантилізму з огляду на деякі політологічні спостереження щодо подальшої еволюції посттоталітарного суспільства в Україні. Все частіш лунають політологічні констатації ніби тут формується (або вже сформоване) кланово-олігархічне суспільство, де: в руках І-2%. населення зосереджене розпорядження 90% ресурсів країни; більшість населення перейняте турботами про фізичне виживання; практично відсутній усталений середній стан; переважання кланово-корпоратичної власності доповнюється такою ж політичною системою кланів-партій; домінують структури виконавчої влади, яка спирається на частину впливових кланів; парламент є не законодавчою владою, а осереддям узгодження й кодифікації міжкланових домовленостей - і так далі аж до відсутності незалежної судової влади, яка реально підпорядкована виконавчий владі та (подекуди) безпосередньо кланам (див.: Грабовський С. Проблема "людини кризи" у контексті новітньої доби// В кн. : Антропоцентризм і віталізм: сучасний синтез. /Луцьк. 2000 - с.261-262). Олігархічне суспільство, як відомо, заперечує соціальну динаміку, залежну від особистих якостей індивідів, спричинюючи соціально-психологічну й культурно-антропологічну кризу нереалізованих можливостей більшості населення.

Якщо наведена політологічна версія не є перебільшенням, усім нам, юристам особливо, доведеться мати справу з вкрай складними політичними, правовими та етичними проблемами.

Аби такого не сталося, слід, зокрема, активізувати правову діяльність, яка б сприяла становленню й зміцненню громадянського суспільства.

4.Моральна і правова регуляція людської поведінки.

Ці різновиди регуляції мають чимало спільного та відмінного. Х.Харт у "Концепції права" пропонує таке співвідношення двох згаданих форм регуляції:

І. Моральні норми накладають зобов'язання і вилучають деякі форми поведінки з права вибору людини робити, що їй подобається. Саме через це правова система містить., окрім елементів, пов'язаних з простими наказами, підкріпленими погрозами, - також моральні елементи.

2. Право і мораль не тільки користуються однією лексикою (існують як правові, так і моральні зобов'язання, обов'язки та права ), а й усі національні правові системи відтворюють субстанцію певних моральних вимог. (Найочевидніші приклади збіжності правових та моральних засад - ставлення до убивства та до безглуздого застосування сили.).

3.Існує також певна спільність (але її не можна перебільшувати, бо є також і істотна відмінність) права й моралі, пов'язана з вимогою справедливості. (Ми думаємо й говоримо про справедливість згідно із законом, але все ж таки й про справедливість або несправедливість самих законів.) (Харт Х.Л.А.. Концепція права. К., 1998, с.15).

В.Нерсесянц у "Філософії права" зазначає, що у моралі, як і в інших позаправових формах свідомості (зокрема, релігії) наявні певні праводомагання, але тільки у праві такі домагання набувають завершеної форми, завдячуючи принципові правової (формальної) рівності - рівна міра, всезагальний масштаб тощо.

Відмітною ознакою правової регуляції поведінки є незвідність права до негативної, суто заборонної функції. Право - це також і дозвіл, себто право на щось позитивне. Така позитивність - свого роду alter ego правових обмежень: адже "все, що не забороняється, є дозволене. Характеризуючи взаємопов'язаність правових дозволів та обмежень, російський антрополог Б.Марков вдається до яскравого та ємкого образу "щедрий кредит і строгий запит - ось кордони, між якими міститься розмаїття правових та етичних оцінок" (Марков Б.В.Философская антропология. СПб 1997 - с.346). Право - це межі, переступати які є неприпустимим і карається. Водночас право - також і свобода "пересування" в окреслених межах. Відтак, воно задає "простір" людської свободи, забезпечує реальний гуманізм.

Більше того, при порівнянні "потенціалу свободи", наявного у праві та моралі, з'ясовується, що у правовій регуляції, попри її жорсткість, формальність, - потенціал свободи набагато вищий, аніж у регуляції моральній. Запобігаючи найнебезпечнішим формам зла, право водночас залишає можливість "маневру" для неморальної, проте необхідної для життя поведінки. Тим самим воно є заслоном не тільки супроти насильства в юридичному розумінні, але й супроти примусового тиску на людину з боку традицій та моральних норм (нерідко такий тиск стає нестерпним для особистості). Дана функція права має також гуманістичну цінність.

У заключному розділі книжки Тоні Оноре "Про право" потрібність останнього навіть для суспільства дуже шляхетних і турботливих людей обґрунтовується тим, що шляхетні люди також розрізняються за своїми моральними поглядами. - Вони, приміром, можуть буди не схильні до крадіжок, але їм потрібна інформація про те, що вважається за власність; вони мають твердо дотримуватися ідеї охорони навколишнього середовища, але хтось має обирати найкращі шляхи запобігання забрудненню й координувати зусилля людей у цьому напрямку. Потрібна влада, а отже, право. Нам потрібен певний захист від соціального тиску, навіть з боку сім'ї та друзів, якщо ми хочемо досягти успіху. Найголовніше ж - навіть найобдарованіший лідер, спонукуваний найкращими намірами, з плином часу піддається спокусам влади, якщо відсутній контроль за використанням ним цієї влади. Право допомагає тримати його у певних межах. І тут воно також є гуманістичним.

Потреба у праві, зауважує Оноре, - то потреба в керівництві поведінкою, в гарантіях підтримки приватних угод, укладених людьми, та в контролі за зловживаннями влади з боку правителів. Тому добре спланована правова система містить обіцянки дотримувати прав людей з гарантіями судового захисту в разі їх порушення, вона накладає певні обмеження на повноваження державної влади. Нарешті, правова система частково складається з наказів, підсилених погрозами застосування сили. Ці накази детально пояснюють деякі вимоги моралі й, зокрема, справедливості. Правова система встановлює рівновагу між погрозами й обіцянками, а також між тими аспектами моралі, які держава має запроваджувати примусово, і тими, що їх можна полишити особистому сумлінню. Вона має знаходити такий компроміс між різними цінностями, який дозволяв би людям з різними моральними, політичними та соціальними пріоритетами мирно та безпечно жити разом.

5. Етична зумовленість обставин правочинності. Морально-правова амбівалентність ідеї справедливості.

У сучасній філософії права необхідність останнього обґрунтовується передусім розмірковуваннями щодо обставин правосуддя та пов'язаних з ними засобів правосуддя. До останніх якраз і належить власне юридичний апарат (який обіймає: корпус записаних законів; трибунали або суди., наділені функцією проголошення права; суддів, тобто індивідів, котрі розглядаються як незалежні особи, що їм довірено проголошувати вирок, який вважається справедливим за особливих обставин; публічні силові інстанції, які впроваджують рішення юстиції в життя).

Потреба у засобах правосуддя випливає з тієї колізії, яка притаманна обставинам правосуддя і пов'язана, з одного боку, зі спорідненістю етичних та правових регулятивів людської поведінки й діяльності, а з іншого - з тим, що моральні уподобання далебі не завжди можуть бути доведені до статусу певних юридичних приписів.

Переконливим аргументом на користь сказаного є доля такого наріжного регулютиву міжлюдських стосунків, як ідея справедливості.

Сенс правосуддя, підкреслює сучасний французький філософ Поль Рікер, є надбанням розуму, наполовину пов'язаного з буденною практикою міжлюдських стосунків, й наполовину - з міфічним підґрунтям, з якого проростає ідея правосуддя. (У давній Греції це можна побачити в трагедіях Есхіла й Софокла та у захисних промовах великих афінських ораторів.) Сенс правосуддя пов'язаний з тією обставиною, що ми чутливі передусім до антиподу справедливості - себто несправедливості. "Яка несправедливість!" - Саме у формі даної скарги ми відкриваємо для себе смислове поле справедливого та несправедливого. Чи не тому на рівні інституційованого правосуддя, перед судом ми продовжуємо поводити себе як "позивачі", що "звертаються зі скаргами" (Рікер П. Справедливе між законним і добрим// Навколо політики. К.,1995, с.186). І серед правників, і серед філософів-етиків, й, нарешті , серед численних моралістів на буденному рівні, саме несправедливість є тим, що дає перший поштовх думці.

Але у позаправовім витлумаченні ідеї справедливості ховається небезпека. Досить згадати, як часто ми вважаємо справедливим те, що прийнятне для нас, а несправедливим - те, що не прийнятне. (Песимістично ж налаштована людина взагалі схильна кваліфікувати учинки інших щодо себе як несправедливі. Та й загалом людська самооцінка дуже часто значно вища від оцінки з боку оточуючих.) Польський письменник Юліан Тувім якось сформулював таке іронійне буденне визначення егоїста: той, хто дбає більше про себе, аніж про мене. - Проте досить поглянути на подібну ситуацію не з точки зору побутових взаємин між приватними особами, а з точки зору майнових угод між ними, або ж з точки зору стосунків, скажімо, державного службовця, зобов'язаного піклуватися про малоімущих, та цих останніх, і розглядувана ситуація переходить у вимір далебі не тільки етичний,

Наведений приклад наштовхує на думку, що наші уявлення про справедливість поперемінно опиняються то на боці моральних чеснот, то на боці правових взаємин, де ідея справедливості набуває зовсім іншого звучання.

Чи не найважливіша особливість ідеї справедливості - те, що "добре" у ній постійно переходить у "законне" і навпаки. Але між "добрим" та "законним" є також суперечність. Поняття "добре" пов'язане з популярним розумінням щастя "як доброго життя". Але орієнтація на добре життя спокушує, бентежить нас і, зрештою, заводить у безвихідь. Адже ця орієнтація, дотепно зауважив П.Рікер, надає певного сенсу (напрямку) людським діям - проте водночас вона спричинює відсутність консенсусу стосовно того, що є істинне благо.

Саме тому ще в елліністичних трактатах про чесноти справедливість розглядали в окремому розділі через ту її відмітну особливість, яка пов'язана з ідеями зобов'язання та обов'язку та корелятивною до них ідеєю права. Особливістю, про яку йдеться, є формалізм, що його можна назвати незавершеним у порівнянні із завершеним формалізмом, який зустрічається лише в сучасних процедурних концепціях. "Незавершений формалізм" означає наступне. - Як і всі інші чесноти, згідно з "Нікомаховою етикою" Аристотеля, справедливість відзначається нестійкою рівновагой, яку вона встановлює між надмірністю та недостатністю, між "надто" та "не досить", що дозволяє розглядати її як певну "середину", тобто щось проміжне між двома крайностями.

"Балансувати" між подібними крайностями, залишаючись у суто етичній сфері, неможливо. Потрібна переходити у сферу правову.

6. Етичний зміст розуміння справедливості у ліберальних концепціях права.

Звичайно, правова сфера не забезпечує абсолютної справедливості, вона припускає нерівність, але намагається звести її до невідворотного мінімуму. Правова сфера містить підхід до справедливості, пов'язаний з двома моментами. Перший - забезпечення рівних громадянських прав (свободи слова, зібрань, голосу, право бути обраним для виконання публічних функцій). Другий - уявлення про невідворотні умови нерівності, яке обіймає: а) визнання того, що певна нерівність прийнятніша, ніж більша нерівність, та прийнятніша, ніж егалітарний розподіл; 6) урівнювання, наскільки це можливо, нерівності, пов'язаної з відмінністю влади та відповідальності (див.: Рікер П. Від моральної автономії до фікції соціальної угоди// Навколо політики, с.219). У зв'язку з цим Джон Роулз формулює два базових принципи справедливості: 1)кожен має рівні права та цілком задовільну систему основних свобод, яка є однаково можливою для всіх; 2) соціальні та економічні нерівності мусять розподілятися так, щоб бути як найкориснішим й для найменш забезпечених громадян, а також бути пов'язані зі становищем та посадами, доступними для всіх за умов чесної рівності можливостей. Отфрід Гьоффе кваліфікує наведені принципи як такі, що виправдовують ліберальну та соціальну правову державу з демократичною системою організації та відповідною економікою (Гьоффе 0. Теорії справедливості // Вибрані статті. К., 1998 - с.23).

Таке ставлення до ідеї справедливості сучасна правова думка успадкувала з класичної філософії права, особливо І. Канта. Обґрунтовуючи радикально-ліберальну концепцію права, німецький мисленник розглядав справедливість як її центральну категорію. Справедливість - то міра морального достоїнства понуджуючої влади, обов'язкова умова морального визнання її з боку підданих, поваги та довір'я до влади. Справедливість загалом є елементарною властивістю людини як моральної істоти у її ставленні до інших людей. Правова справедливість є категорично-безумовним моральним обов'язком влади - вищим від будь-яких її прогресистських намірів та устремлінь. Адже індивід, так або інакше причетний до влади, змушений розбирати чужі конфлікти, розподіляти чужі блага, встановлювати покарання тощо. Як моральна особистість він у данім разі опиняється вже не просто в ситуації відношення до іншого, а стає "третім", виявляючи "відношення до відношення" (між різними індивідами). Справедливість - безумовна норма понуджуючого індивіда, найвища моральна максима третейських рішень. Кант вважав, що заходи, які б забезпечували правову справедливість, мають обов'язково випереджати й підготовлювати всі інші урядові акції, які мають за мету, скажімо, розвиток економічної самостійності населення, зростання добробуту держави тощо. На його думку жодна із започаткованих владою крупних соціальних реформ не матиме успіху, якщо їй не передуватиме низка строго-правових заходів, спрямованих на викорінювання "доправового" минулого, на запобігання злочинам, найбільш властивим такому минулому. Тільки повністю розрахувавшись з останнім, понуджуюча влада може розраховувати на те, що її ініціатива зустріне схвалення й підтримку підданих.

Наведені ідеї, висловлені понад два століття тому, не втратили своєї актуальності для нас по сьогодні. Чимало філософсько-правових концепцій розглядають справедливість як найвищу, навіть передумовну правову цінність.

Не випадково австрійський правознавець Г. Луф вважає елементами поняття права визначення останнього як нормативного порядку спільного життя людей, як "правильного" (справедливого) порядку, що володіє засобами державного примусу. Для того, аби осмислено застосовувати позитивне право, потрібно все знову й знову враховувати також міркування справедливості (див. Нерсесянц В. Цит.праця, с.558-559).

Без такого врахування., здається мені, навряд чи можливе вироблення правового етосу у постсоціалістичних суспільствах, де масовий індивід вкрай гостро переживає те, що можна поіменувати "синдромом соціальної справедливості". Наріканнями на те, що такий синдром є наслідком оманливих соціально-психологічних умонастроїв минулого, тут не обійтись. - Звичайно, якщо ми дбаємо про суспільну злагоду, а не байдужі до неї.

7.Що є для нас сьогодні епіцентром змісту справедливості.

Наскільки застосовне все, про що мовилося досі, для розгляду відносин судових органів з органами виконавчої влади? Незалежність перших від других, звичайно, є вимогою безумовною. Але існують і інші обставини .

Виконавчі органи повсякчас стикаються з ситуаціями, коли необхідно узгоджувати державні інтереси та інтереси приватних осіб. Сумною реальністю нашого недавнього минулого було, як відомо, переважання нехтування останніми. Саме в цьому виявлялося відчуження громадян від влади. Тим самим державні органи здебільшого стримували, або взагалі "глушили" креативний потенціал, носієм якого є окремий індивід та його інтереси.

Зараз органи виконавчої влади, хочуть вони того чи ні, стали свого роду експериментаторами, що "випробовують на ефективність" різні форми нових ринкових відносин. Вони, з одного боку, є провідниками загальнодержавних рішень, з іншого - акумуляторами нового досвіду, який неможливо передбачити.

Органи виконавчої влади змушені сьогодні постійно балансувати між "законним" - і "добрим". Якщо вони тільки на боці законного - часто страждає підприємливість. Якщо на боці доброго для останньої - часто ціною законного. Позаяк же працівники органів виконавчої влади є живими людьми з притаманними їм недоліками, тут розверзається прірва для зловживань.

Відтак, виконавчій владі загалом, а за нинішніх умов особливо, потрібен "наглядач-юрист".

Функції останнього не зводяться до каральних. Йдеться передусім про правову освіту, своєчасне правове напучування працівників виконавчої влади. Йдеться, ще більше, - про правову підтримку у тих "дослідно-інноваційних" ситуаціях, що про них мовилося вище. Стан, у якому опиняється, з огляду на сказане, сьогодні юрист, надто складний та багатоаспектний. Він вимагає величезного не тільки професійного, а й людського, зокрема морального напруження.

Повернемося, однак, до "дослідно-інноваційних" ситуацій. Чи не зміщується сьогодні саме у щойнозгадану площину епіцентр поняття справедливості: всіляко сприяти нарощуванню інноваційного потенціалу суспільства, або, хоча б, не заважати йому в разі, якщо таке не тягне за собою криміналу? Тим самим поступово переспрямовувати масову психологію й психологію управлінців" зі справедливості переважно розподільчої (а саме вона побутовує у масовій свідомості) - на справедливість "заробітчанську", стимульовану оновленням виробництва,

Інакше кажучи, зробити підприємливу працю найвищою мирською цінністю: як етичною, так і правовою, а також політичною. - Щось на зразок того "етосу підприємливості", котрий описано у відомій книжці Макса Вебера "Протестантська етика та дух капіталізму" (звичайно, з огляду на сучасні екологічні умови ).

Висновки.

Для розв'язання проблем, котрі постають перед сучасною вітчизняною теоретичною й практичною правосвідомістю, важливим є, з одного боку, уявлення про правову підконтрольність нових ринкових відносин, що виникають, а з іншого - уявлення про право та його застосування як складову комунікативної активності сучасного суспільства, складову суспільного діалогу, а відтак - засіб забезпечення громадянської злагоди. За цих умов дуже важливим є неухильне дотримання й вдосконалення обґрунтовуючого характеру правосуддя, неприпущення того, щоб, як кажуть на Заході, "символічний меч затьмарював символічні терези" (П.Рікер).

Усім сказаним зумовлюється потреба більш тісних зв'язків правознавства та інших людинознавчих дисциплін - етики, філософської антропології, політології, етноантропології, психології (особливо соціальної), епістемології, логіки, культурології, історії, економічної теорії тощо.

 

Література.

І.Грабовський С. Проблема "людини кризи" у контексті новітньої доби// в кн. ; Антропоцентризм і віталізм: сучасний синтез. Луцьк. 2000.

2.Гьоффе 0. Теорії справедливості// Вибрані статті. К., 1998

3.Марков Б. В. Философская антропология. СПб, 1997, - гл.ІУ.

4.Нерсесянц В. Философия права. М., І997.

5.Тоні Оноре. Про право. Короткий вступ. К., 1935.

6.Політичний портрет України. Бюлетень дослідно-навчального Центру "Демократичні ініціативи". К., 1996, N15.

7.Рікер П. Справедливе між законним і добрим// Навколо політики. К., 1995.

8.Рікер П. Від моральної автономії до функції соціальної угоди// Навколо політики. К., 1995.

9.Соловьев З.Ю. Теория "общественного договора" и кантовское моральное обоснование права.// Философия Канта и современность. М., 1974.

І0.Хайєк Ф. А. Право, законодавство та свобода. Том 1. Правила та порядок. К., 1999. Г'л.V.

11. Харт Х. Л. А. Концепція права. К., 1998.

 

Семінари, що відбулисяся

 

ЦЕНТР СУДДІВСЬКИХ СТУДИЙСЕМІНАРИ, КАЛЕНДАР ПОДІЙНОВИНИ
СУДОВА ВЛАДА НА УКРАЇНІСУДОВА ВЛАДА ШВЕЙЦАРІЇСУДДІВСЬКИЙ КОРПУС УКРАЇНИ
МІЖНАРОДНІ ПРОГРАМИПРАВОВІ АДРЕСИ ИНТЕРНЕТФОРУМКОНТАКТ
Сьогодні
23 жовтня 2017

Анонс подій:

 



Архів заходів Центру>>


Опитування (архів)


підписатися на        розсилку новин з сайту
підтвердити підписку
нагадати пароль
відписатися



Наші публікації:

Архів публікацій>>


Вийшов новий номер Віснику Центру суддівських студій присвячений монiторингу доступностi, ефективностi та неупередженостi правосуддя в Українi


 
© 2001-2016. Центр суддівських студій. При копіюванні матеріалів та/або розміщенні їх у будь-якому інформаційному виданні -
посилання на Центр суддівських студій обов'язкове. E-mail: info@judges.org.ua, judges@i.com.ua

Підтримка сайту: Швейцарська Конфедерація